Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Є в історії постаті, роль яких продовжуємо осмислювати й нині, відкриваючи в їхній діяльності нові грані, що несподівано виявляються дуже актуальними для України, особливо, якщо взяти до уваги нелегкий процес євроінтеграції нашої держави. Таким був князь Вітовт Великий (1350–1430) — некоронований король держави Велике князівство Литовське, яке по суті було поєднанням Литви та Русі, що називають своєрідним середньовічним аналогом об’єднаної Європи.
Із правлінням Великим князівством Литовським (ВКЛ) Вітовта пов’язаний новий, особливий період в історії українського державотворення. Про цей досвід, зокрема, розповідає сумісна праця литовських та українських істориків: «Епоха Вітовта в історії України. 1387–1430». Знаємо, що саме за цього литовського князя українські землі остаточно позбулися монгольського панування і опинились у складі литовської держави. Але, на відміну від монголів, місцеве населення не сприймало литовців як загарбників. На це були вагомі причини, головною з яких став принцип, що застосовували литовці до нових територій: «старого не руйнувати, нового не запроваджувати». У підсумку на теренах України-Руси були збережені положення Руської Правди, мовою офіційних паперів ставала давньоруська, а литовці поступово наверталися в християнство східного обряду. Ба більше, продовжували існувати князівства: Чернігівське, Київське, Волинське та інші. Великий князь Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, зокрема й на теренах Русі, магдебурзьке право.
Читаючи дослідження історика Бориса Черкаса «Західні володіння Улусу Джучи», дізнаємось, що у 1396 році Великий князь Вітовт завозить у Київ гармати. Звичайно, артилерія й раніше була на Русі, але відтоді вона в бойовому складі війська вже завжди і всюди. І саме з Вітовтом пов’язана перша згадка польового застосування артилерії на території сучасної України. Це відбулося в битві під Ворсклою у 1399 році. До речі,тут спостерігаємо цікаву тактичну особливість: гармати розміщували під прикриттям возів, і саме звідти й вели вогонь по ворогу.
У політиці щодо Золотої Орди князь Вітовт протистояв агресивним діям Великого князівства Московського щодо земель України-Руси. Зокрема, домагаючись розширення кордонів ВКЛ на схід і південний схід, Вітовт захопив і приєднав до Литви Смоленськ. Проводив планомірний наступ на князівства, розташовані у верхів’ях річок Ока і Дон, більшість яких визнала сюзеренітет ВКЛ у 20-х роках XV століття. Скориставшись династичною кризою і ослабленням Золотоординської держави, зміцнив позиції ВКЛ у південних українських землях і Криму. З цією метою у 1397–1398 роках у союзі з ексханом Тохтамишем здійснив успішні походи на Нижній Дон, Приазов’я, у Крим та на Чорноморське узбережжя. Біля гирла Дніпра і Південного Бугу збудував низку фортець. Наступна спроба повернути Тохтамишу ханський трон у Золотій Орді призвела до поразки Вітовта в битві з татарським військом на річці Ворскла. Проте князь не полишив своїх спроб закріпитись на сході й півдні. Поступово він спромігся завдати низку поразок ординцям і наприкінці свого життя остаточно закріпив південний та східний кордон ВКЛ на Чорноморському узбережжі, у Приазов’ї та свій вплив у ханствах на захід від Волги. Крім того, він доклав великих зусиль для підвищення обороноздатності рубежів своєї держави. Так, розбудував на півдні українських земель цілу систему опорних укріплень, заклав фортеці, зокрема у Брацлаві та Черкасах, а також морський порт на місці сучасної Одеси. Водночас українські підрозділи за правління Вітовта спочатку допомогли литовцям зупинити агресію Тевтонського ордена та взяли участь у славнозвісній Грюнвальдській битві 1410 року. А згодом воювали на боці чехів під час їхніх визвольних гуситських війн. Недарма в наступні століття українські козаки виводили своє право на Причорномор’я саме від Вітовта.
Нині в Україні працює Південна середньовічна архелогічна експедиція, дослідження якої підтверджують ці історичні факти і водночас спростовують міфи про тамтешню цивілізаційну місію Російської імперії за часів Катерини II та про якісь «ісконно рускіє» території на півдні України. Наші археологи нещодавно знайшли нову фортеця на землях Херсонщини і стверджують однозначно: це — пам’ятка доби Великого князівства Литовського, саме часів Великого князя Вітовта. Йому вдалося розширити володіння від Балтійського до Чорного моря та побудувати у середньовіччі, якщо хочете, прототип ЄС, частиною якого були й українські землі.
І ще одне цікаве спостереження: погляньте на знак «стовпів» Гедеміновичів, який уперше помітили в 1397 році на печатці Великого князя литовського Вітовта. Він став особистим знаком правителя (не держави — її знаком була «Погоня»). На битву під Грюнвальдом полки, зокрема з Русі, які безпосередньо підпорядковувалися Вітовту, йшли під знаменами з цим знаком. Символічно, що в українській геральдиці тризуб хрестителя Києва князя Володимира має прямий стосунок до «стовпів» Гедеміновичів. Ба більше, їх вважають відродженням тризуба.
P.S. Указом Президента України від 23 серпня 2020 року № 343 40-й окремій артилерійській бригаді Сухопутних військ ЗС України присвоєно почесне найменування «імені Великого князя Вітовта».
