Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Зима 2015-го. На східних рубежах України наше військо протистоїть російсько-сепарській орді… Чернігівчанин Роман Гільєвич уважно слідкує за тамтешніми подіями. По телевізору… Не кажучи рідним ані слова, в один із зимових днів 2015 року він їде на автовокзал, а звідти – до міста Знам’янки, що на Кіровоградщині. І з вокзалу прямує до райвійськкомату, де перебуває на обліку.
‒ Прошу призвати мене до Збройних Сил, ‒ із порога заявляє військовому комісару. – І відправити в район АТО…
Що змушує людину полишити спокійне, розмірене життя і їхати туди, де воно може будь-якої миті обірватися? Це запитання я адресую Роману Гільєвичу – сержанту запасу, який добровольцем пішов захищати Батьківщину.
‒ Мені набридло спостерігати за тим, як негідники плюндрують мою землю. А ще мені було соромно перед самим собою і дітьми: в той час, коли тисячі хлопців йшли до війська і гинули за Україну, я, молодий і здоровий хлоп, спостерігав за цим усім по телевізору. Рішення піти на війну ухвалив, коли в черговий раз побачив, як у Галичині ховають загиблого 25-річного вояка.., ‒ говорить Роман.
«Рішення піти на війну ухвалив, коли в черговий раз побачив, як ховають загиблого 25-річного вояка…»
‒Тебе відразу з військкомату відправили на фронт?
‒ Жартуєте? Порадили їхати додому. І чекати телефонного дзвінка. Незабаром він пролунав і мені запропонували приїхати, що я і зробив буквально наступного дня. Подальший шлях проліг до Полтавського центру зв’язку, де впродовж трьох місяців я опановував нову для себе спеціальність ‒ зв’язківця-телеграфіста, після чого відбув до 93-ї окремої механізованої бригади, яка на той час дислокувалася у Дніпрі. Разом зі мною туди прибули кілька сотень таких же випускників «навчалки». Нас «розкидали» по різних підрозділах. Я потрапив у взвод зв’язку 2-го механізованого батальйону і незабаром відбув у його складі в район антитерористичної операції.
‒ Ти знав про значні втрати, понесені українським військом під Іловайськом, Дебальцевим… Не було лячно вирушати на війну?
‒ Звісно, що було. Але я себе налаштував морально на те, що повинен це пройти…
‒ В якому районі розмістився твій батальйон?
‒ Ми тримали оборону в районі населених пунктів Піски, Опитне, Водяне, звідки рукою подати до Донецька.
‒ Яким було твоє основне завдання? Один із твоїх побратимів сказав мені, що воно було якимось особливим і що про це краще тебе спитати…
‒ Нічого особливого в ньому не бачу. Основне завдання нашого взводу ‒ це забезпечення зв’язком командування батальйону з командуванням бригади, а також підтримання зв’язку між підрозділами. Ну, а особисто мене командування залучило до виявлення ворожих коригувальників вогню сепарської артилерії. Вирахувати їх було складно, оскільки часто вони або маскувалися під місцевих жителів, або дійсно ними були, піддавшись російській телепропаганді й подавшись на службу до російських найманців.
‒ Як же ти їх вираховував, Романе?
‒ Мені і моїм хлопцям пощастило: наші попередники-зв’язківці, які тримали на цих позиціях оборону, залишили доволі сучасну техніку. Сепаратистам росіяни «подарували» застарілі радіостанції, тож ми спокійно слухали їхні розмови, хоча те, що ми чули, важко було назвати спілкуванням між людьми: з 10 слів ‒ 6-8 були звичайними, перепрошую, нецензурними. Та ми навчилися і їх «розшифровувати». Ви, мабуть, чули про такого покидька як «Гіві». Справжнє імя і прізвище – Михайло Толстих, до російської агресії працював у супермаркеті звичайним охоронцем. Коли прийшли росіяни, настав його «зоряний» час. Він став заступником командира батальйону «Сомалі». Вирізнявся тваринною жорстокістю, особисто катував і розстрілював наших полонених. До своїх підлеглих він теж ставився як до рабів. За збігом обставин його «батальйон» розташовувався неподалік від нашого. У підлеглих «Гіві», особливо після того, як добряче хильнули, розв’язувалися язики і вони, спілкуючись зі своїми «побратимами», що перебували в інших районах, ділилилися з ними своїми планами. Наприклад, що тоді-то їхня диверсійно-розвідувальна група збирається влаштувати Варфоломіївську ніч. Я відразу ж доповідав про це командиру батальйону, і він вживав превентивних заходів. Часто ми навіть знали маршрути, по яких вони висувалися і їх «гостинно» зустрічали наші кулеметники, а за необхідності й артилеристи…
«Гіві», безумовно, був хитрим. І якось, після того, як наша артилерія завдала його підрозділу значних втрат, він вирішив «провчити» нас. Насамперед зв’язківців, оскільки ми передали нашим артилеристам точні координати ворожих цілей. Якось він особисто вийшов на зв’язок із командуванням батальйону й висловив бажання забрати поранених і тіла вбитих, які були неподалік злітної смуги ДАПу. Отримаши згоду, цей «полководець» відправив за ними дві БМП. Я ж весь час уважно прослуховував ефір і майже випадково натрапив на розмову «Гіві» з командиром їхньої диверсійно-розвідувльної групи «Лєшим», якого я впізнав по голосу. Він наказував тому слідувати за бойовими машинами і пробратися до наших постів. Не дослухавши до кінця їхню балаканину, я відразу повідомив про це комбата. Коли бойовики наблизилися до своїх поранених, відкрили в наш бік вогонь зі стрілецької зброї і збиралися прикритися димовими шашками. Та не встигли: всі вони вже були на прицілі в наших хлопців, яким залишалося лише натиснути спускові курки. Що вони і зробили. За кілька хвилин «Гіві» крив нецензурною лайкою і своїх підлеглих, і наших бійців. Здогадуючись, що ми чуємо його «монологи», обіцяв всім нам повідривати голови.
‒ Це правда, що ти зумів вирахувати ворожого коригувальника вогню, яким виявилася колишня учасниця конкурсу краси?
‒ Не знаю, чи вона виходила на подіум, але зважаючи на її зовнішність, це могло б бути так, але ця красуня стала вбивцею, коригувала вогонь артилерії. Весною 2015-го сталося кілька обстрілів. При чому досить прицільних: бійці не встигали змінити укриття, як снаряди падали вже туди. Ми зрозуміли: працює коригувальник. Але хто він і де засів? Усі зусилля розвідки з’ясувати це виявилися марними. І я, і мої хлопці почали розуміти, що це не якась випадковість. Ми вирішили влаштувати полювання за коригувальником, а у тому, що тут без нього не обходиться, ми були впевнені.
За допомогою спеціального обладнання, зокрема, сканера та пеленгатора, ми незабаром вирахували будинок, з якого коригувальник виходив у ефір. І якось негадано «завітали» до однієї з квартир. Там перебувало кілька осіб і серед них одна вродлива дівчина, яка й привернула мою увагу (усміхається). Не знаю, що змусило мене підійти до неї і попросити сказати хоча б два-три слова у радіостанцію: мабуть, інтуїтивно відчув, хто саме перед нами сидить. Ледь вона заговорила, я відразу зрозумів, що переді мною коригувальниця: людські голоси я дуже добре запам’ятовую. Вона, звісно, заперечувала свою причетність до обстрілів, але того ж вечора ми знайшли в підвалі кілька радіостанцій, ноутбук, диктофон і навіть гранати. Незабаром ми передали її представникам наших спецслужб.
‒ А ще, як мені розповідали твої побратими, ти вважався особистим ворогом «Гіві». Спростуй це або підтвердь…
‒ Не знаю, ким я там для нього був, але знаю, що він мене люто ненавидів, і коли б я потрапив до його рук, то він точно відірвав би голову, як і обіцяв. Справа в тому, що він знав про те, що ми слухаємо і самого «Гіві», і його поплічників, знаємо завдяки таким прослуховуванням про їхні плани, зокрема, координати розміщення техніки, самих «ополченців». І вказуємо ці кординати нашим артилеристам. Знав і про те, що це ми вирахували дівчину-коригувальницю. Можливо, здамся нескромним, але кожного разу після вдалого артнальоту, влаштованого нашими артилеристами, «Гіві» лаяв нас і обіцяв своїм «гвардійцям» 100 тисяч «зелених», якщо вони принесуть мою голову. Приємно, що так дорого оцінюють твою голову (сміється).
‒ Чим сьогодні займаєшся? Швидко адаптувався до мирного життя?
‒ Очолюю Всеукраїнське обєднання добровольців України міста Чернігова. Наша організація намагається надавати посильну допомогу землякам-побратимам у розв’язанні їхніх проблем, насамперед тих, що мають соціальне забарвлення. А їх, на жаль, вистачає. Отже, спокій нам лише сниться…
