Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
8 листопада 2014 року мешканці українського Краматорська Сталіна та Віктор Чубенки поховали свого молодшого сина Степана. Його, 16-річного хлопця, з чіткою проукраїнською позицією, бойовики фейкової республіки «ДНР» жорстоко вбили ще у липні 2014-го, але тіло хлопця відшукали лише восени того ж року…
Тепер ім’я Степана Чубенка знає, мабуть, кожен школяр Краматорська, на прикладі його проукраїнської позиції ростять молодь, в рідному місті хлопця влаштовують футбольні матчі у його пам’ять, а в окремому мотопіхотному батальйоні «Сармат» українські військові присягнули помстися за смерть юного патріота, закарбувавши клятву на кузові бойової машини піхоти – «Степан Чубенко – не забудемо, не пробачимо!»
Він поспішав жити
Авторка матеріалу зустрілася з рідними загиблого, щоб напередодні чергового дня народження хлопця – 11 листопада, пригадати, яким був Народний герой України Степан Чубенко, а також хто і чому назвав бойову машину піхоти в батальйоні «Сармат» на честь хлопця.
– Син тяжко приходив у цей світ, і тяжко пішов з нього. Він народився, обвитий пуповиною, яка не давала малечі зродити перший подих, і напередодні загибелі бойовики карали його, душачи рушником, – розповідає мати Степана Сталіна Чубенко.
А ще Степан поспішав жити, ніби відчував – у цьому світі його час обмежений… У свої шістнадцять він, здається, встигав усе: футбол – він був голкіпером молодіжної команди ФК «Авангард», театральний гурток, «Клуб веселих та кмітливих», досить успішне навчання в школі, написання віршів, друзі, монтаж відео, допомога місцевому дитячому будинку…
– Під час Революції Гідності, коли ми всі сиділи біля телевізора, де події подавалися не завжди так, як відбувалися насправді, Стьопа знаходив у соціальних мережах інформацію з фактами, які часто спростовували те, що ми бачили, – розповідає Сталіна Чубенко.
У травні 2014 року родина відвідувала родичів, які мешкали в Росії. Час перебування збігся зі сумнозвісними подіями 2 травня в Одесі. Звісно, російське телебачення в рамках путінської пропаганди надало свою версію. Шокованим побаченим, рідним Степан «відкрив очі», коли продемонстрував те, чого не показали в Росії, але що стало черговим доказом провокації проросійських сил. Крім того, він читав багато документальної та історичної літератури, і в свої 16 мав чітку проукраїнську позицію, яку доносив до батьків і брата.
Там же, в Ростовській області, апелюючи історичними фактами, Степан зміг довести своїм російським одноліткам, що ці території є українськими, а вони є нащадками славнозвісної нації. Багато хто з тих підлітків чекав на приїзд Степана наступного року, але – не судилося…
Боротьба проти прибічників «руського миру»
Коли у квітні 2014-го Краматорськ опинився під владою бойовиків, Степан разом із друзями з руху «Ультрас» почали свою боротьбу проти прибічників «руського миру». Вони зривали прапори фейкової республіки, роздавали патріотичні листівки, писали на стінах «Краматорськ – це Україна» й пробиралися до українських військових на блокпости неподалік, щоб принести воду та їжу. Не приховуючи своєї проукраїнської позиції, хлопець носив одяг з української символікою, а на застереження рідних відповідав: «Це все неправильно! Краматорськ – це Україна! Чому я повинен, перебуваючи тут, приховуватися?»
Так Степан потрапив у поле зору бойовиків та був вимушений покинути рідне місто. Пізніше Сталіна дізналась, що «у вигнанні» її син намагався влаштуватися у добробат, щоб піти на фронт. Але через юний вік йому відмовляли.
Його тиждень катували за відстоювання ідеї єдиної неділимої України, а потім вбили, випустивши у потилицю 5 куль
5 липня 2014-го українські військові звільнили Краматорськ і юнак вирішив повернутися додому. Щоправда, батькам про подорож не сказав – мабуть, хотів зробити сюрприз. На той час прямих поїздів до Краматорська не було: потяги продовжували йти до вже окупованого Донецька, а далі ще 100 км треба було діставатися маршруткою. І Степан поїхав – через Донецьк, де потім зник.
– Нам зателефонували 25 липня 2014-го. Людина представилася ополченцем. Він сказав, що Стьопу заарештували в так званій ДНР пару днів тому, але причину затримання не пояснив, – розповідає мати хлопця.
Степана шукали довгих 100 днів. Бойовики не озвучували жодної інформації. З третьої спроби, під тиском, все-таки зізналися, що його заарештували – скоріш за все, за синьо-жовту стрічку на наплічнику та шарф ФК «Карпати», але потім, нібито, хлопець втік. Але десь за півтора місяця один із бойовиків добровільно зізнався, що втечі не було – Степана тиждень катували за відстоювання ідеї єдиної неділимої України, а потім вбили, випустивши у потилицю 5 куль… Лише восени найманці погодилися показати, де лежав вбитий…
читайте також:
– Коли знайшли тіло, ми зрозуміли, які муки випали на долю сина – Стьопу катували дуже жорстоко: руки замотані за спиною скотчем, вибиті зуби, численні каліцтва та кульові поранення… В голову вистрілили усього п’ять разів… Але перед тим обличчя закрили футболкою – мабуть, не могли дивитися йому в очі. А ще зняли кросівки – потім ми помітили їх на фото одного з бойовиків. Згодом у нас відбулася очна ставка з одним зі свідків злочину. Він тоді сказав: «Ваш хлопець дуже добре тримався. Він не плакав і не просив про помилування», – розповідає Сталіна.
Вбивцями Степана виявилися бойовики батальйону «Керч». Їхні імена батьки встановили самі – моніторили ЗМІ бойовиків, відстежували соцмережі, розмовляли з місцевими мешканцями.
У листопаді 2017-го в Україні вбивць Степана заочно засудили до довічного ув’язнення. За даними українських правоохоронців, зараз усі троє бойовиків перебувають на території РФ, проте, росіяни не поспішають шукати вбивць Чубенка…
«Степан Чубенко – не забудемо, не пробачимо!»
Друзі не забувають Степана. Одного разу, зайшовши на сторінку у соціальній мережі одного з них, батьки побачили напис: «Степане, малий, помстимося за тебе!» Згодом Сталіна узнала, що цей чоловік, Віталій Єгоров, пішов на фронт. Знайомство з ним відбулося на день народження Степана, на його могилі.
Згодом, військовий перевівся до батальйону «Сармат». Так бойова машина піхоти, закріплена за Віталієм, закарбувала пам’ять про українського патріота Степана Чубенка.
Командир екіпажу цієї бойової машини піхоти сержант Чеканніков Павло проходить службу в ЗСУ вже шостий рік. У складі Окремих повітрянодесантної, десантно-штурмової, механізованої бригад військовослужбовець пройшов крізь запеклі бої під Авдіївкою, Зайцевим, Широкиним.
Чоловік пишається, що йому випала доля керувати екіпажем саме цього БМП. Розповідає, що машина нечасто підводить та відмінно поводить себе в маршах, на навчаннях та, головне – у боях… Ніби відчуває: на її металі навіки закарбована клятва – пам’ятати про смерть юного патріота Степана Чубенка, який загинув за відстоювання ідеї єдиної неділимої України…
