Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Підрозділи Української повстанської армії воювали і проти гітлерівців, і проти — після «визволення» — військ НКВС.
У лютому 1943 року дії націоналістичних повстанських відділів повністю охопили південну Рівненщину, а на початку березня напади на німецькі об’єкти набули масового характеру. Так, у районі Сарн — Костополя німці виявили присутність сильної «банди» чисельністю близько тисячі осіб, яка «у жодному разі не чіпає місцеве населення, але спрямовує свою діяльність винятково проти німецьких властей та різних установ».
Приблизно в цей же час німецька розвідка доповідала в Берлін: «Із вилучених таємних наказів випливає, що концентруються сили для перевороту, який має невдовзі відбутися. Центральне керівництво ОУН наказує всім пропагандистським референтам розпочати нову кампанію, «не припиняючи її доти, доки не буде розпочата революція». УПА становить для нас загрозу…».
[/plashka] Довідково. 20 березня 1943 року два відділи УПА під керівництвом Олексія Брися напали на місто Горохів. Бій тривав цілу ніч. Сили окупантів переважали в 6–7 разів. Наступного дня поліція, яка вірно служила окупантам, перейшла на бік повстанців. Це і вирішило долю бою. Повстанці здобули 31 кулемет (17 з них без замків), 70 автомобілів, 420 гвинтівок, 20 пістолетів, більше ніж 800 гранат, 20 тисяч набоїв, 19 мотоциклів, 80 роверів, 90 коней, 50 возів, 15 друкарських машинок, велику кількість друкарського паперу, чистих бланків для посвідчень, багато бинтів, йоду, вати, обмундирування, взуття тощо. Повстанці втратили в бою 8 осіб, окупанти — 47 і 100 було поранено. [/plashka]
Після Горохівської операції гітлерівці не сміли вже безкарно грабувати села, а мусили чимраз більше залишатись у більших містах і там укріплюватись у грубих мурованих будинках. Полум’я народного повстання випирало окупантів із сіл. Проте залишати їх вони теж не хотіли, адже грабіж селян був для них легкою наживою, а селяни перетворювалися у злидарів. Тому на захист їх і виступали завжди воїни УПА. Селяни цінували своїх захисників як членів сімей, переживали за їхню долю і благополуччя. Один із воїнів УПА, згадуючи про ці події пізніше, писав: «В однім селі Рівненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…».
Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало лави УПА. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючи в лави повстанців, відмовлялися від своїх прізвищ і брали собі різні псевдоніми. Поповнені новими силами повстанські відділи на початку березня 1943 року розправилися не з одним відділом німецької поліції чи військом СС в околицях або в обороні таких міст і сіл, як Постійно, Яполоть, Чубан, Біголь, Велика Любаша, Іванова Долина — на Костопільщині; Верениці, Новостав на Кременеччинні, Смига, Замчисько, Білогородка, Ступінка — на Дубенщині, Цумань, Колки, Жуків, Сергіївка, Бугрин — на Рівненщині; Турійськ, Доротин — на Ковельщині; Дружнопіль, Горохів. До цього переліку можна додати десятки і сотні інших населених пунктів на Волині, Поліссі, Житомирщині, Кам’янець-Подільщині.
Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало лави УПА.
У середині березня 1943 року відділи УПА напали на охорону німецьких в’язниць у Луцьку, Ковелі, Рівному, Дубно, Кременці і випустили в’язнів. Усі вони поповнювали лави УПА. Інші відділи майже одночасно зайняли Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровицю. У другій половині березня 1943 року відділи УПА визволили Деражне. У місті та околиці встановлено українську національно-революційну владу. Наприкінці березня — на початку квітня 1943 року відділи УПА після боїв звільнили від окупантів Людвиполь, Олику і Цумань, Горохів. Однак, після кількаденного перебування в них, вони залишили їх.
На початку квітня 1943 року повстанці напали на німецький табір, який становили кільканадцять підвід, що везли награбоване в селян майно. Німці були знищені, а майно повернули селянам.
У період з 15 березня по 10 квітня українські повстанці розбили табір військовополонених у Ковелі, Ківерцівський збірний пункт для відправки в Німеччину і концтабір у Лобачівці (Горохівський район). Ці успіхи надали повстанцям ще більшої наснаги та енергії в боротьбі з окупантами. Під їхнім впливом один із відділів УПА в селі Смига (Вербський район) знищив фабрику металів та лісопильний завод. Під час боїв було вбито 40 окупантів, 15 узято в полон. Другий відділ УПА напав на базальтові копальні (Іванова Долина біля Костополя), які охороняла велика кількість німців. У бою з повстанцями було знищено 100 окупантів, узято велику кількість зброї та амуніції. Територію очищено від фольксдойчів та німців, які охороняли копальні. Під час бою 5 повстанців було вбито і 7 поранено.
У квітні 1943 року повстанцям вдалося повністю ліквідувати німецьку адміністрацію в районах Мізоч, Остер, Шумське, Крем’янець, Верба. Для відновлення влади у втрачених районах гітлерівське командування перекинуло на ці території два угорські полки, полк есесівців і жандармерії. Після триденних боїв війська противника були розгромлені.
Після завдавання окупантам тяжких ударів, повстанці створюють українську республіку в місті Колки. Вона існувала з квітня до кінця жовтня 1943 року. Республіка була створена з частин сіл Ківерцівського, Маневицького, Рожищенського, Цуманського, Ковельського районів Волинської області та Рафалівського, Володимирецького, Дережнянського, Степанського, Березненського районів Рівненської області. У Колках працювала цивільна адміністрація. Упродовж боротьби лави повстанців не тільки не зменшилися, а навпаки — зросли. До них перейшла вся українська поліція Волині й Полісся. Цей організований перехід з повним озброєнням і став серйозним ударом для окупантів. Для формування нової опори окупантам вдалося мобілізувати молодь з числа польських колоністів, переселених ще раніше для ополячення населення західноукраїнських земель. Із цих же колишніх полонізаторів німцям вдалося оформити загони карателів, які відзначилися дикою розправою і грабіжництвом населення. Незважаючи на зміцнення окупантських сил, українські повстанці не припинили вести боротьбу і продовжували завдавати відчутних ударів. Одночасно вони нападали на німецькі лігеншафти, які були утворені на базі радянських радгоспів і являли собою опорні пункти німецької адміністрації та карателів.
Чимало «бандитів», які за участь у повстанському русі провели десятиліття в радянських концтаборах, теж — як ніхто інший — знали правду про УПА, з ким насправді вона воювала. Але повернувшись — кому пощастило — після довгих років неволі додому, здебільшого теж воліли мовчати, не бажаючи знову опинитись на Колимі чи в інших подібних місцях. А якщо і згадували свою буремну юність, то лише в колі своїх колишніх побратимів». Руслан Забілий — кандидат історичних наук, фахівець з історії ОУН-УПА, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»: «Протягом десятиліть історія УПА грубо фальсифікувалася, і радянські люди перебували в полоні компартійних міфів, з яких випливало, що повстанці були вірними прислужниками гітлерівців, всіляко тероризували мирне населення. Звісно, що жителі Західної України знали справжню правду про ті події, оскільки були свідками цього «терору». Та хіба вони могли розповісти правду про цей «терор»?
На початку травня 1943 року на шляху Ковель — Брест — Литовськ, у районі села Кортеліси, від нападу повстанців загинув начальник штурмових гітлерівських відділів СС, один із найближчих співробітників Гітлера Віктор Лютце, який їздив з інспекцією по Україні. У відповідь посилився терор проти населення. Село Кортеліси було спалено. Посилилась і діяльність УПА. З’явилися відділи УПА у Правобережній Україні, які активно діяли на території Житомирщини, Вінниччини, Київщини, Кам’янець-Подільщини. Всюди повстанські загони ліквідовували німецьку адміністрацію, поліцейських охоронців. Головне командування УПА посилило рейдуючі відділи, які під час рейду, зі свого боку, завдавали потужних ударів окупантам. Один із таких відділів, що був направлений на Житомирщину та західну Київщину, провів 15 успішних боїв з німецькими та поліцейськими частинами. Цей же відділ знищив поліцейську школу біля Житомира, що налічувала 260 поліцаїв.
