Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
У серпні 2014-го російські військовослужбовці в районі Іловайська добивали поранених українських солдатів і офіцерів
Сьогодні, 29 серпня, Україна вшановує День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Цей день був встановлений Указом Президента від 23 серпня 2019 року «на підтримку ініціатив громадськості та з метою гідного вшанування пам’яті військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, увічнення їхнього героїзму, зміцнення патріотичного духу у суспільстві».
Цю дату обрано не випадково: її приурочено до воєнних подій на сході України, коли під час Іловайської операції українська армія зазнала найбільших втрат за весь час російсько-української війни.
«Гарантуємо безпечне проходження…»
24 серпня 2014 року. Святково прикрашеним Хрещатиком крокують вояки Українського війська, на марші — військова техніка. На честь Дня незалежності тут відбувається військовий парад, за яким із захопленням спостерігають тисячі киян і гостей міста. Вони й гадки не мають, що в ці ранкові години на українську землю вже зайшли підрозділи російської регулярної армії. У них завдання від самого кремлівського фюрера — допомогти «братньому народу Донбасу в боротьбі з київською хунтою». І «провчити» непокірних потрібно неодмінно саме 24 серпня: чекістський інстинкт дався взнаки і через багато років після того, як нинішній президент РФ зняв мундир, перекваліфікувавшись в ординарця мера одного з російських міст.
Сили росіян значні: дев’ять батальйонно-тактичних груп, які налічували 3500 військовослужбовців, близько 60 танків і 320 БМД (БМП), до 60 гармат, майже 45 мінометів, протитанкові ракетні комплекси тощо.
25 серпня росіяни оточили угруповання українських військ. Українське командування розраховувало деблокувати оточені війська, але з певних причин зробити це не вдалося. В результаті надскладних переговорів, до яких були залучені перші особи держави, росіяни погоджуються надати українцям так званий зелений коридор, пообіцявши, що з їхнього боку «не пролунає жодного пострілу». Та в останню мить, коли українська колона ось-ось рушила з місця, почали вимагати здати зброю і боєприпаси. Наші не погодилися і зрештою «старші брати» пішли на поступку. Через невеликий проміжок часу колона зазнала масованого ракетного, артилерійського та мінометного обстрілу з панівних висот: «зелений коридор» перетворився на дорогу смерті…
Згадує полковник медичної служби запасу, доктор медичних наук, професор Всеволод Стеблюк:
— Тільки-но ми вийшли з Многопілля, як нас почали розстрілювати. У повному розумінні цього слова — настільки був щільним вогонь. Сховатись від куль, а згодом і мін та «Градів», було практично неможливо. Врешті-решт дісталися села Новокатеринівки, а там, виявилося, теж росіяни, та ще й на вигідних висотах засіли, з яких і накривали нас протитанковими керованими ракетами. Наша «Жужа» ракети якимось дивом уникнула, але міни не оминула. Пам’ятаю вибух, а далі — провал пам’яті… До тями прийшов за 3-4 години. Обмацавши тіло, не виявив на ньому ні ран, ні пошкоджень. Зрадів… Хвилин за тридцять почув одиничні постріли. Зібравшись з силами, підняв голову. І побачив росіян, які за метрів 200–300 добивали наших поранених бійців! Мені відразу пригадалися кадри кінохроніки, де есесівці розстрілюють червоноармійців…
Незабаром з’явилася і російська бойова машина десанту, над баштою якої майорів білий прапор. Вона зупинилася неподалік наших поранених солдатів. Але буквально за кілька хвилин рушила з місця і… екіпаж БМД свідомо почав чавити, як каток асфальт, наших хлопців, навіть тих, хто ще мав сили і благав цього не робити, махаючи руками…
Згадує сержант Анатолій М.:
— Мені й досі, коли згадаю той день, стає погано. Подібного я навіть у фільмах про Другу світову війну не бачив. Про мене, то були не солдати російської армії, бо солдати навіть на найбільш несправедливій війні таких жахіть не чинять. Щось подібне могли чинити лише зондеркоманди СС. Як тоді мені й моїм побратимам вдалося вижити — досі не можу збагнути. Але впевнений: без втручання Всевишнього не обійшлося. І сьогодні, коли я чую від деяких мерзотників з-поміж громадян України щось на кшталт дружби між українцями і росіянами, мені хочеться влаштувати для них те, що пережив я і сотні моїх бойових товаришів…
«Таким чином, було вчинене віроломне вбивство 366 українських воїнів, 429 — зазнали поранень різного ступеня тяжкості, 300 — потрапили в полон» — з повідомлення Офісу Генеральної прокуратури України
Звірина жорстокість — не єдина «чеснота», якою вирізняються росіяни, що прийшли на нашу землю. Є ще одна — неймовірна підлість. І проявилась вона не лише бойовими діями під Іловайськом, а численними випадками, коли російсько-окупаційні війська ховалися між житловими будинками та прикривалися мирними жителями. Також зафіксовано багато випадків, коли російська артилерія вела вогонь по українських позиціях з території Росії. Про це, зокрема, розповідав і легендарний захисник Савур-Могили генерал-майор Ігор Гордійчук. І це був не якийсь поодинокий факт: в серпні 2014-го ворожі «Смерчі» накрили позиції 27-ї артилерійської бригади саме з території РФ, забравши 17 молодих життів.
Іловайська трагедія наймасштабніша за своїми наслідками у цій війні. Потім було Дебальцеве, де вони спробували влаштувати нашим хлопцям «другий Іловайськ», 242-денна оборона Донецького аеропорту, яка відібрала життя у більш як 100 українських «кіборгів». А ще будуть тисячі, десятки тисяч обстрілів, які теж відберуть сотні, тисячі життів в українських військових. Ці обстріли не затихли й сьогодні.
За рідну землю віддали життя тисячі українців, які у тяжку годину одягли військові однострої, взяли до рук зброю і пішли її боронити. Всі вони були різними за віросповіданням, національністю і навіть політичними уподобаннями. Об’єднувало їх одне — любов до Батьківщини і ненависть до її ворогів. Вічна їм пам’ять!..
