Олексій із позивним «Теплий» пройшов цей шлях дуже швидко. Буквально кілька днів тому він поновився на службі в зенітному ракетно-артилерійському…
Україна наближається до свого 30-річного ювілею і вшановує героїв, які відстояли і продовжують відстоювати її Незалежність зі зброєю в руках. Війна – це морок та горе, однак, вона має одну надцінну якість: немов фотографічний проявник, вона з об’єктивною точністю демонструє нам, які легендарні люди живуть поруч.
Ці українці різного віку, статі, етнічного походження та віросповідання, здорові та з інвалідністю є справжньою силою України.
У Києві живе полковник запасу Михайло Хабаров (Бик), син воїна УПА, який ще підлітком як ворог народу разом із рідними був відправлений радянською владою у заслання до Сибіру. Пройшли роки – й він одним із перших приводить військову частину до Військової присяги на вірність народу України та входить у сотню офіцерів-патріотів, які створюють Міністерство оборони незалежної України. А в віці 75 років йде добровольцем на схід держави, аби захистити Батьківщину від російської гібридної експансії та гідно виконує свій обов’язок.
Інженер-будівельник, батько десяти дітей, мусульманин Іса Акаєв виїхав із Криму та пішов воювати за Україну. Чоловік поставив на кін усе, що мав. Його бойовим хрещенням стала Савур-Могила (не всі знають, що на штурм стратегічної висоти пішли не лише десантники, а й добровольці-кримчани). Іса Акаєв став легендарним розвідником, командиром добровольчого батальйону «Крим». Нині проживає на Вінниччині, є членом Ради ветеранів від Республіки Крим при Міністерстві ветеранів. Захисник України каже: «Жодного разу не пошкодував, що взяв до рук зброю, адже жити в «їхньому» Криму просто б не зміг». 30-річчя Незалежності України – це його свято!
Максимо Петренко, хлопець, як і багато інших, несподівано для себе опинився у вирі війни на сході України. Написав книгу («Спокійної ночі») про пережите на війні, в якій описав перші бої під Слов`янськом, адже сам брав участь у визволенні міста. Каже, штурм українських позицій з використанням танків буде пам’ятати, допоки живий. Нині Максим – винахідник, працює над удосконаленням «руки Термінатора» – пристрою, який можна використовувати для реабілітації побратимів – ветеранів АТО/ООС. На робочому столі Петренка – синьо-жовтий прапорець – символ незалежної України, вірним патріотом якої він є назавжди.
Шлях до лав Збройних Сил України у Єгора Коновалова виявився тернистим. Коли жив в окупації у Довжанську (колись – Свердловську), що на Луганщині, 17-річний хлопець сміливо виставляв у соціальних мережах пости на підтримку України. І ось, одного разу за ним прийшли. Після допиту юнак вирішив йти воювати за Україну. Перебравшись до Львова, він одразу ж пішов до військкомату, пройшов навчання та потрапив в район АТО у складі 72-ї ОМБр. Під Попасною дістав поранення, втратив ногу. Довго лікувався – пережив понад 20 операцій, однак не опустив руки. Завжди мріяв стати лікарем і ось – склав вступні іспити до Львівського медичного інституту.
Єгор щиро вдячний лікарям, військовим, волонтерам, які відвідували його в шпиталі.
– Було дуже приємно, коли в палату до мене прийшли Президент України та Міністр оборони, – згадує Єгор Коновалов.
…Улітку 2014-го розвідувальна група Сергія Селезня з позивним «Лис» із боєм пробивалася до свого підрозділу, оточеного зусібіч під Амвросіївкою. Вирішилися розбитися на тактичні трійки. Групі Сергія, що тягла з собою ще й «язика» – полоненого, не пощастило – її зустріла добре замаскована засідка. Бойовики вдарили по розвідниках кинджальним перехресним вогнем із двох напрямків. Сергію кулеметними чергами перебило обидві ноги. І якби не вцілілий побратим «Умка», який витягнув його в укриття, лежати йому в сирій землі…
Після 22 складних операцій і ще складніших протезувань із заміною кісток ніг та імплантацією штучного колінного суглоба батько чотирьох дітей Селезень у рідному селі на Київщині організував унікальне фермерське господарство. Аби довести собі та побратимам, що за бажання можна здолати усі біди, Сергій здійснив стрибок у спарці з інструктором-парашутистом з висоти двох тисяч метрів.
«Берегиня в погонах 2019» Світлана Поліковська лише за одну ротацію у 2014 році винесла з поля бою кілька десятків важкопоранених воїнів. Полтавчанка пригадує, що інтенсивність роботи була дуже високою та майже не пам’ятає імен поранених, які пройшли через її руки. Та одного хлопця забути не може. Він розповідав про те, що скоро одружиться, що щойно повернувся з відпустки, що поранення – зовсім несерйозне. У нього була перебита артерія і зшити судину не вдалося. Юнак помер від крововтрати…
Медсестра каже, що найважчою є ніч перед ротацією, ніч з дітьми, коли особливо міцно обіймаєш їх, адже можеш більше не побачити. Світлана мріє про мирну та квітучу Україну, в якій би не гинули на війні люди, а діти завжди відчували сімейний затишок…
Ці люди – звичайні герої, живуть по всій Україні, в кожній області, кожному місті. Вони і є справжнім обличчям України, мужнім, добрим, не здатним до зради. Це – люди, з якими хочеться жити в одній країні. І ми б хотіли, щоб ви також з ними познайомилися.
Більше про цих героїв, а також й інших українців-захисників своєї землі, які творять «Обличчя України», ви можете дізнатися на сайті АрміяInform у рубриці LIFE STORY.
