Сержант запасу Павло Красноок дуже скромна людина: я ледь домовився з ним про це інтерв’ю. Він радив інших побратимів, мовляв, вони повернулися з війни з бойовими орденами, а у нього лише медаль від Президента України «За участь в АТО» і кілька медалей, якими його нагородили Міністр оборони України і начальник Генерального штабу ЗСУ. До того ж він не ходив у розвідку, не здійснював інших героїчних вчинків. Це так. Правда. Але розповім про Павла не випадково. Річ у тім, що про нього мені повідомили двоє колишніх вояків, які вважають, що зобов’язані йому життям: обидва зазнали тяжких поранень і стікали кров’ю. У госпіталі сивочолий лікар-полковник сказав їм без зайвої дипломатії: «Дякуйте Господу Богу і тому фельдшеру, до рук якого потрапили. Однією ногою ви обидва були вже на тому світі».
Коли я розповів про цю зустріч Павлові, він знітився: так це ж моя робота. Що тут героїчного? Від колишніх побратимів Красноока дізнався і про те, що він і сам зазнав поранення, був контужений, але позиції не лишив, хоча як фельдшер мав бути в іншому місці. Сам, як і його хлопці, міг загинути, бо потрапляв під снаряди, «Гради». Ну а щодо ордена… Не можуть всі приходити з війни з орденами. Як казав мій покійний дід-фронтовик, «ордени – це питання філософське»…
…Березень 2014-го. Павло Красноок, медик за фахом, не чекає, коли надійде повістка, а сам приходить до Ніжинського райвійськкомату.
– Павле, навесні 2014 року ти мав пристойну роботу, впевнено почувався у житті. Але сам попросився на війну. Захотілося пригод чи відчув себе патріотом?
– Ні те, ні інше: просто знав, що на війні вкрай потрібні медики. Та і якось незручно було відсиджуватися в такий неспокійний час вдома.
– Почекай, ніхто ж війни тоді офіційно не оголошував…
– А хіба потрібні були якісь оголошення, коли вже окупували Крим, а Донбас заповнила різна нечисть, що понаїхала з Росії допомагати «братньому народу»? Не вважаю себе великим розумником, але вже тоді було зрозуміло: все закінчиться великою кров’ю. І я подумав: повернуся додому живим – слава Богу, ну а якщо ні, то теж… слава Богу: за рідну землю віддам життя. Ось такими міркуваннями керувався, чимчикуючи до військкомату.
– І куди тебе звідтіля відправили? Одразу на Донеччину?
– Разом із земляками опинився у розташуванні 1-ї окремої танкової бригади, що дислокувалася у селищі Гончарівському. Через три дні відбув на кордон із Росією – в район Глухова, де був один із підрозділів бригади. На його базі створили батальйонно-тактичну групу і наказали бути у повній бойовій готовності: очікувалося вторгнення росіян. Тоді ледь не щодня з’являлися фейкові повідомлення, що вони атакуватимуть нас мало не зусібіч і командування змушено реагувало, навчене гірким досвідом Криму.
– І що, не дочекалися?
– Ні. Річ у тім, що так звані старші брати знали: наша БТГр має у своєму складі не лише сотні вояків, а й глибоко модернізовані танки Т-64 «Булат», зенітки, міномети, гармати, самохідні артилерійські установки «Акація», «Гвоздика» і навіть «Гради». Натомість нас обстріляли місцеві «доброзичливці»: так звану руську весну, виявилося, чекали не лише на Донбасі…
Там ми пробули недовго: надійшов наказ висунутись в район Прилук, бо вкотре поступила інформація, що росіяни можуть спробувати вдертися з боку Сумщини. Але вона теж виявилася помилковою і згодом ми були вже в районі села Ярмолинці, що на Сумщині. Потім, після офіційного початку АТО, відбули до Гончарівська, де наша БТГр була підсилена і особовим складом, і технічно. Згодом частину групи літаком переправили до Луганського летовища, а ми відправилися залізницею. Вже у місті Щастя, оновившись технікою, боєприпасами та продуктами, вирушили на Луганський аеропорт, де приєдналися до побратимів з 8-го полку спецпризначення, підрозділів 25-ї, 80-ї десантних бригад, 30-ї окремої моторизованої бригади, 128-ї гірсько-піхотної бригади, добровольчого батальйону «Айдар» й інших підрозділів, які вже боронили аеропорт.
– Там, мабуть, як і в Донецькому, було гаряче?
– Сепари, знаючи, що ми перебуваємо в бетонних ангарах, інших будівлях, які важко взяти без великих втрат, відкрито не ризикували атакувати. Натомість постійно обстрілювали з мінометів, гармат, великокаліберної ствольної артилерії, «Градів» та «Ураганів». Хлопці з інших підрозділів дивилися на нас, танкістів, як на якихось чарівників, як на останню надію.
– Чому?
– Ми ж прибули на своїх Т-64 «Булат» – досить непоганих, як я вже казав, бойових машинах, мали і свої «Гради», різні САУ… І одна справа перебувати лише під захистом бетону, і зовсім інша, коли ти знаєш, що поруч є ще й танки, які, маневруючи, можуть надійно захистити вогнем гармат і кулеметів. Ми їх сховали за будівлями летовища так, щоб унеможливити ураження ворожою артилерією. Коли нашим ставало зовсім непереливки, то САУ виходили на позиції й робили «дискотеку» (масований обстріл), після чого ворожа артилерія на час замовкала…
– Оборона Луганського аеропорту тривала 149 днів. Скільки з них ти провів там? Насправді чим доводилося займатися?
– Там я провів кілька тижнів. І в окопах з автоматом чи кулеметом доводилося сидіти, відбиваючи атаки, і в ангарі, і куховарити, і, звісно, надавати меддопомогу пораненим. Як бійцям свого підрозділу, так і інших: там чужих немає. Там всі, хто по цей бік, свої…
-
- OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Згодом, десь в десятих числах серпня, наша БТГр отримала наказ вийти в район Сорокиного (стара назва – Краснодон) для перекриття кількох автошляхів, якими Росія постачала зброю сепаратистам Луганщини. Своєю появою ми добре насолили бойовикам, бо одразу щільно накривали нас «Градами», великокаліберною артилерією. За ті дні, поки були там, жодна автівка зі зброєю чи боєприпасами не пройшла. Отримали наказ залишити позиції й повернутися до аеропорту, де вкотре довелося підсилювати підрозділ. Далі – район села Весела Тарасівка: неподалік пролягала дорога, якою в ЛАП доставляли боєприпаси, харчі, а звідти вивозили поранених.
– Але ж ворог міг спокійно, з пристойної відстані, накривати наші колони вогнем артилерії чи тими ж «Градами»…
– Він це і робив. Але цілодобово неможливо тримати під вогнем дорогу. Обстріли з їхньої сторони не завжди були успішні. А ось коли б там нас не було, то просто перерізали б дорогу, взявши її під контроль. І тоді захисники ЛАПу опинилися б у блокаді. Там я в основному надавав меддопомогу хлопцям, а також селянам місцевим, які нам симпатизували. На жаль, вже тоді прибуле російське військо та сепари «місили» навколишні терени мінами і «Градами». Дуже багато було поранених та вбитих місцевих жителів.
– Це правда, що лише по поверненню твоя мати дізналася, що ти майже пів року воював?
– Коли призивався до армії, то запевнив її, що служитиму у Чернігівській області. Де був насправді – знали батько і сестра. А коли приїхав додому, мати сама здогадалася…
Після відпустки відбув під Старобільськ – наш підрозділ після відходу з ЛАПу розташувався неподалік цього міста. У середині вересня нашу БТГр вивели на ротацію до Чугуєва на Харківщині. Там моя військова служба і скінчилася: я захворів. Після тривалого лікування у шпиталях мене «списали» з війська.
– Як склалося твоє життя після служби?
– Живу і працюю у Прилуках, що на Чернігівщині, головним спеціалістом державного нагляду обласного Головного управління Держпродспоживслужби. Разом із дружиною Світланою виховуємо доньку Златославу. А ще – очолюю ГО «Учасники АТО «ЩИТ», яка переймається проблемами учасників АТО/ООС.
Інтерв’ю записав Сергій Зятьєв
