У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями,…
Межа людських можливостей – неокреслена лінія, що її часто намагаються осягнути свідомістю. Проте підходять до цієї риски несподівано. Саме на краю фізичних і психологічних спроможностей чатує найбільше випробування – залишитися відповідальним перед тими, хто довіряє.
Збереження життя підлеглих і виконання наказу – першочерговий обов’язок командира. Проте завдання може передбачати низку супутніх ускладнювальних чинників. Аби правильно розв’язати завдання, треба не лише володіти відповідними професійними навичками, а й мати непохитний характер.
На шпальтах АрміяInform ми вже розповідали про легендарного підполковника Збройних Сил України Андрія Анатолійовича Гречанова з позивним «Рахман». Проте, спілкуючись із захисником, знов і знов доповнюємо матеріал і пишемо ще, аби українці не забували, якою ціною хоробрі воїни у найважчий час захистили наш мир.
Військова кар’єра майбутнього «Народного Героя України» почалася практично зі здобуття Україною незалежності: 1992 року вступив до Київського військового училища, яке згодом стало Київським інститутом сухопутних військ. Надихнув хлопця обрати військову професію його рідний дідусь – ветеран Другої світової війни.
Неабиякий хист курсант мав до арабської мови. Мріяв долучитися до миротворчої місії в Іраку як перекладач, проте здійснити бажання не судилося. Із задоволенням Андрій Анатолійович показує літературу із Близького Сходу, серед якої — два Корани.
– Вчився я старанно, особливо багато часу приділяв улюбленій арабській. Змагався за рівнем знань з найуспішнішими курсантами, – розповідає офіцер. – Поки одногрупники відпочивали, повсюдно писав іншомовні слова і зубрив їх.
1996 року Андрій Гречанов закінчив факультет військової та спеціальної розвідки, після чого 12 років служив в окремій повітрянодесантній бригаді – і 2009-го у званні майора пішов у запас.
«Ворожа куля розтрощила магазин на автоматі… Досі зберігаю її як оберіг»
Залишатися осторонь подій на Сході України Андрій Анатолійович не зміг.
– Зателефонував старший прапорщик Сухощенко з Луганського аеропорту, розповів про важкі бої. Хлопці потерпали. Хтось із наших спільних знайомих зазнав поранення, хтось уже загинув. Хоч робота тоді мене цілком влаштовувала, вдома не всидів. Повістка все не приходила, тому 17 червня сам пішов в обласний військкомат, – пригадує розвідник. – Запропонували спершу посаду на тиловому командному пункті, від якої я відмовився. Коли дізнався, що в окремий розвідувальний батальйон шукають командира взводу, зголосився туди.
Перший бойовий виїзд Андрій Гречанов здійснив у вересні 2014 року.
– Комбат поставив завдання провести розвідку і зайняти Славне. Суцільної передової тоді не було, – зауважує захисник. – Фактично ми виконували функції піхоти, тримали широку ділянку фронту. Тоді ж я пішов у свій перший бій, ударивши по ворогу з АГС.
2 жовтня Андрій Анатолійович уперше потрапив у Донецький аеропорт.
– У жовтні нам здавалося, що інтенсивніших боїв не може й бути, однак у наступні місяці всі переконалися у зворотному. Під час моєї першої ротації в ДАПі, яка тривала до 12 жовтня, пощастило залишитися цілим, – каже «Рахман», – тоді тільки Господь «пальцем посварив» – ворожа куля розтрощила магазин на автоматі, що прикривав живіт. Досі ношу її як оберіг.
Друга ротація Андрія Гречанова в аеропорту розпочалася 12 листопада.
– Коли розвідка доповіла, що на відстань прямого пострілу виїхали танки й зараз потрібно буде відбивати їхню атаку з підтримкою піхоти, побратими-десантники мовчки дістали свої смугасті тільники і з непорушним спокоєм одягли їх, – описує готовність до бою фронтовик. – Тоді я попросив один тільник, адже теж маю стосунок до цього роду військ, і вони поділилися. Під час бою 27 листопада я дістав три поранення: наскрізне у ліве стегно та два сліпих у бік і у праве стегно. Тож після евакуації наступний місяць довелося лежати у шпиталі.
Після виписання воїн перевівся до новосформованої окремої аеромобільної бригади, якою командував його давній товариш — нині генерал-лейтенант Євген Мойсюк.
– Мене запросили начальником розвідки, – зазначає Андрій Гречанов. – Я погодився, адже це моя стихія – Повітрянодесантні війська! Пройшовши реабілітацію, 15 січня 2015 року знову потрапив у ДАП.
«Це була найсмачніша вода в житті!»
Найстрашніші останні дні оборони летовища супроводжувалися зухвалими російськими інформаційними атаками. Кремлівська медійна обслуга захлиналася від вереску про «перемогу ополченців» і випадково пропускала в сюжетах бойовиків із шевронами морської піхоти ВМС РФ.
– Опинившись у повному оточенні, ми чекали деблокади, – веде далі «Рахман». – 17 січня була прекрасна артпідготовка з нашого боку. А за декілька днів Олег Кузьміних потрапив у полон, встигнувши сказати в ефір: «Наша “мама” у полоні». Це означало, що раціями («мамами») користуватися не можна, – пояснює військовий. – На телефонах залишалося обмаль зарядки, генераторів не було, зв’язку із зовнішнім світом – жодного. Ми закріпилися у західному куті нового термінала на першому поверсі, зайнявши кругову оборону. Тоді ж довелося відчути на собі дію отруйних речовин. Найімовірніше опік легенів я дістав саме від них. В окремі хвилини здавалося, що зараз задихнуся – повітря вистачало на половину вдиху.
Під час операції ЗСУ з прориву оточення противник тримав оборонців термінала у перманентній напрузі, сконцентрувавши основні сили на відбитті штурму українських бронеколон. Відносна тиша, що запала в аеропорту, згодом обернулася для «кіборгів» жахливими вибухами, що не залишили шансів на подальший опір.
– 19 січня бойовики здійснили перший підрив попереду нас, а 20-го — підірвали опори під площею, на якій були ми. Упереміж із брилами бетону бійці попадали у підвал… Коли я пригадую цей момент, приходить клаустрофобія, — робить паузу «Рахман». – З-під завалів роздавалися вигуки: «Хлопці, киньте гранату, ну ж бо!» Медика «Психа» дістали непритомного з перебитим хребтом. Посмертно йому дали Героя України. Побратими «Буля» і «Зеник» розбирали завали, а я допомагав, – говорить Андрій Гречанов. – Втома валила з ніг, несила було підняти руку. Дуже хотілося пити, й у будці з-під рентгена я знайшов дві пляшки з мінералкою. Це була найсмачніша вода у житті! Схожа на смузі, нема з чим порівняти її смак. Коли зараз я п’ю холодну мінералку, відразу перед очима постає саме та вода серед руїн аеропорту.
«Подивився на палець — стирчить кістка, суглоб вивихнутий, а болю не відчуваю»
– Коли стало ясно, що підмоги не буде, ми із «Зеником» вийшли шукати своїх, – продовжує «Рахман». – Дорогою заблукали, пробралися повз монастир, вийшли на околицю Донецька, побачили дачні будинки. «Хоч би не блимнуло з вікон», – подумав тоді. Та все ж обстрілу уникнути не вдалося – сектор вогневого ураження минули лише повзучи, – відновлює у пам’яті події чоловік. — Наблизилися до Пісок, де стояла мінометна батарея «Цунамі». Я подав сигнал ліхтариком, щоб зрозуміли, що ми не приховуємося. На посту зустріли хлопці з «Правого сектору», дали машину й відправили у Водяне на КП бригади.
В Андрія Гречанова не було питання, чи потрібно повертатися в аеропорт за пораненими — він поїхав, бо на нього там чекали побратими.
– Часу чекати не залишалося. Я навіть не брав пістолета. Як і в минулі ротації, рух злітною смугою супроводжувався щільним ворожим обстрілом. Коли на МТ-ЛБ під’їхали до нового термінала, по нас відкрили шквальний вогонь з поверхів. По броні гулко задзенькотіли кулі. Щоб уникнути загоряння, машина зробила маневр, але в урагані бою впала із шестиметрової висоти в заглибину паркування, – переповідає пережите «Рахман». – Майже відразу я побачив спалах: по борту поцілили з гранатомета. Обпекло обличчя, дістав 2-3 ступінь опіку, в око влучив осколок. Позаяк транспорт ліг догори дном, єдина надія була на кормові двері. Коли їх відчинили, всі вільно зітхнули.
На жаль, під час цього фатального падіння загинули механік-водій Олександр «Ворон» та солдат на позивний «Адвокат».
– Коли виповз із машини, нічого не бачачи, сам себе запитав: чи горю. І відчув, як ніби кожна частина тіла по черзі відповіла: «не горимо, не горимо, не горимо», – ділиться подробицями командир. – Щойно ми відбігли під димом на пожежну станцію, наш транспорт добили.
Отримавши дві дози буторфанолу, Андрій Гречанов дістався диспетчерської вежі, де залишалося ще семеро людей.
– Подивився на палець – стирчить кістка, суглоб вивихнутий, а болю не відчуваю, – дивується військовий. – Нити кисть почала аж на третій день, у лікарні. З вежі вдалося безпечно вибратися завдяки прикриттю з мінометів у ніч на 22 січня. Мало не на спині мене, перебинтованого, з двома переламаними ребрами, пораненим оком і скривавленою шиєю, ніс «Док», не сказавши ні слова проти.
Вже у Дніпрі Андрію Гречанову прооперували руку та око, дістали осколки, і вже у травні 2015 року десантник повернувся у частину.
«Подумав, якщо залишуся живий, поїду у Святогірський монастир і куплю ікону Миколая Чудотворця»
30 липня 2015 року під час повернення з розвідувального завдання Андрій Анатолійович потрапив у полон.
– Я прикинувся ніби цивільний, приїхав із Дніпра у своїх справах. До ранку, попри фізичний та моральний тиск, не зізнавався, що військовослужбовець, але коли прив’язали до стільчика, повалили на підлогу, наділи протигаз, підставили тазик і сильно натиснули ножем на горло, щось мені підказало, що жарти скінчилися, – каже «Рахман». – Російський командир уже готовий був віддати наказ про страту.
У караульну службу набирали переважно тамтешніх сепаратистів.
– У Горлівці до мене підійшов місцевий бойовик. Зізнався, що був на сповіді, й батюшка попередив, аби той не знущався з полонених. Зі словами «не знаю за що, але я тебе поважаю» подарував мені дві іконки.
Після допиту в Горлівці українця повезли у колишню будівлю СБУ в Донецьку. Два рази Андрій Гречанов потрапляв у карцер.
– Від клаустрофобії рятувався молитвою «Отче Наш» і читав на звороті подарованих образків молитви Янголу Охоронцю і Миколаю Чудотворцю, – з твердою вірою в Господа витримував тортури Андрій Анатолійович. – Подумав, якщо залишуся живий, заїду у Святогірський монастир і куплю ікону Миколая Чудотворця. Після звільнення придбав її і привіз додому.
Не зрадив Батьківщині захисник ні тоді, коли калічили і без того вже раніше переламані руки, ні коли шантажували рідними і змушували перейти на бік противника. Залякуваннями окупанти лише принижували самі себе і демонстрували власне безсилля. Повернувся Андрій Гречанов після обміну на російського майора Володимира Старкова 30 листопада 2015 року. Після операції на руках пішов у відпустку, а з квітня по грудень 2016-го дослужив контракт у десанті.
У 2018 році «Рахман» повернувся до армії – в окремий батальйон морської піхоти – і знову вирушив на фронт: воював у районі Гранітного з березня по серпень 2019 року.
– Я солдат і справа моя солдатська, – наголошує Андрій Гречанов.
Його виваженість та осмисленість у кожному слові спонукають вкотре обміркувати, яких титанічних зусиль вартувало витримати ці скажені випробування. Не задля власної вигоди чи слави воїн ішов на передову. Подумки з усмішкою він сприймав нісенітниці, які говорили йому в полоні. І без тіні сумніву повертався на кожну наступну ротацію. Тому що так було треба. Тому що Солдат.
Фото та відео з особистого архіву Андрія Гречанова
