Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Народившись 24 серпня 1991-го, Сергій Матусяр і не здогадувався, якими різноплановими стануть «святкування» дня народження, починаючи із 2014-го. То полігон, то передова, то курси в Німеччині, то евакуація поранених, коли мчиш на всіх парах, то ремонт техніки під прицільним вогнем… Доводилось і з «лобовухою» простріляною повертатись, і бачити на спідометрі рекордні позначки, і кровотечу побратимам зупиняти… Ось і цьогоріч на 30-річчя буде зовсім не до задування свічок на торті. Ювілей ровесник незалежності вкотре проведе на фронті.
Коли юний одесит на самому початку війни прийшов в окрему механізовану бригаду за мобілізацією, він був одним із наймолодших у частині. Нині ж — справжній старожил. Через руки механіка-водія бойової машини піхоти за сім років війни пройшло більше ніж сотня одиниць техніки, а запитання про намотаний фронтовими дорогами кілометраж викликає щиру усмішку — «Я вже збився з ліку ротацій, а ви про кілометри?».
Дружина до тривалих відряджень коханого ставиться з розумінням. Щоправда, заспокоїти її стандартним «усе спокійно, все добре» не завжди вдається. Нині вона із маленькою донечкою в декретній відпустці, та знає правду не з чуток, адже є бойовим медиком тієї ж бригади… Сергій каже, що були знайомі ще до війни, та особливо зріднились, коли разом потрапили під мінометний обстріл…
Попри молодість воїна, про його бойові «пригоди» можна написати не одну книгу. Знаменитий бій у Мар’їнці 3 червня, вивезення бійців із оточення, Піски… А почалось усе із дзвінка воєнкома навесні 2014-го. «Сергію, ти ж строкову служив? За освітою — автослюсар? На передовій люди з твоїм досвідом потрібні, адже сила армії — в техніці». На той час Сергій працював на СТО, успішно ремонтував іномарки… Хоч у родині не було жодного військовослужбовця, погодився без роздумів! А вже на другий день служби впевнено керував армійською «бехою».
— Розпочалась служба з відновлення техніки та її передислокації. На колеса ставили все, що можна, — ділиться Сергій. — Вже тоді дізнався, що таке кількадобовий марш-кидок без сну… Звісно, 2014-й був багато в чому максимально непростим. Та такої жаги людей бути корисними державі, без роздумів йти на її захист зараз, на жаль, зустрічаєш рідше. Коли починаємо новобранцям розповідати, як у перші місяці служби на передовій автомобілі глухнули під час обстрілів, як виколупували кулі із підголівників, як рятувала якась мить, вони слухають, немов вигадані блокбастери… А це ж усе було правдою. Ми тому й залишились живі, що оперативно усували поломки. На жаль, далеко не завжди все залежало від професіоналізму… Пригадати лише, як ми допомагали витягнути артилеристів із повного оточення й втратили понад сотню побратимів… Серед загиблих були зовсім молоді хлопці, які ще й послужити не встигли…
Сергій давно на практиці довів, що офіційно прописані ТТХ техніки — зовсім не межа її можливостей. Навіть зі старенької БМП витискав понад 90 км/год, а коли ворог прицільно лупив по «спринтеру», то летів ще прудкіше.
— Машину зрешетили, скло посипалось. Я забрав поранених і без скла полетів чимдуж! — пригадує Сергій. — Насправді на війні було чимало випадків, які межують із містикою. Якось колега «заглухнув» під час сильного обстрілу просто на перехресті, якраз під вогнем… Довелось з усієї сили вдаритись в нього і так прибрати з поля зору. Цікаво, що коли штовхнув його ззаду, побратиму… вдалось завестись і поїхати! Та й я, хоч і «підставився», доїхав успішно.
А іноді воїну доводилось не лише транспортувати поранених, а й рятувати життя. Одного разу на очах Сергія зазнав складного поранення його побратим, механік бригади.
— Він знепритомнів за лічені секунди від сильної крововтрати. Я не розгубився, швиденько зупинив кров, затягнув його в машину. Розумів, у мене є кілька хвилин, щоб довезти побратима до медиків. Утиснув педаль газу в підлогу і помчав. Дивом встиг довезти живим. А далі лікарі зробили все необхідне і врятували його. Відтоді ми стали ближчими за братів. Недавно заїжджав до нього в гості — живий, здоровий, життєрадісний. А його «дякую за життя» важливіше за будь-які державні нагороди.
Одесит додає, що морально значно складніше перевозити загиблих. На жаль, навіть тепер, попри оголошене перемир’я, такі завдання періодично виникають…
— Зовсім нещодавно відвозив трьох загиблих хлопців додому, допомагав рідним із похованням…
За сім років служби, коли кожна поїздка — окрема небезпечна «пригода», чоловік чого тільки не бачив. Тож, не дивно, що під час навчання в Німеччині представники 17 країн виявляли до талановитих українських механіків такий інтерес! Здається, не залишилось техніки, яка б Сергію не підкорилась, і не існує ситуацій, які б змусили холоднокровного професіонала «дати задню»… Є лиш одна маленька одеситка Людмила, перед якою воїн моментально втрачає всю суворість і перетворюється на усміхненого татуся…
— Вона ще маленька, та така ж норовлива! Впевнено каже: «Теж таку форму хочу!». Тож, хтозна… Можливо, військова династія продовжиться…
