Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
У липні-серпні 2014 року десантники 25-ї окремої повітрянодесантної бригади брали участь у запеклих боях під Шахтарськом. Ніхто з медслужби бригади тоді не був готовий стикнутися з одночасним надходженням десятків поранених. Але брак такого досвіду, умов і відповідного обладнання компенсували професіоналізм і самовідданість військових лікарів та їхніх мобілізованих колег.
Начальник медслужби 25-ї ОПДБр майор медичної служби Андрій Комнатний розпочав службу в бригаді у 2008 році. У 2010-му призначений командиром медичної роти, на цій посаді зустрів події російсько-української війни.
— У військах до початку війни не стикалися з одночасним надходженням великої кількості поранених. Як справлялися з навантаженням?
— Я ніколи не розраховував на такі масові втрати. Мав розуміння, що теоретично втрати можуть бути, скажімо, під час навчань чи бойової стрільби. Але максимум — екіпаж якоїсь машини. Але так, щоб 20–30 осіб за день, із цим ми стикнулися вперше.
Перші масові надходження поранених у наші бригаді були 19 червня, напередодні Дня медичного працівника. Один із перших загиблих був наш бойовий медик, царство йому небесне. Це Андрій Литвиненко, позивний «Козак». Гарний хлопець, патріот своєї країни.
Відтоді почалася постійна, виснажлива і важка робота. День-два відпочинку, і знов поранені, загиблі. Один із таких найважчих днів — 2 серпня — на колишній день ВДВ ворог почав нас «вітати» з 10-ї ранку на териконі під Шахтарськом. Тоді були дуже важкі дні.
— Якої підготовки найбільше бракувало?
— По-перше, не було практичного досвіду приймання великої кількості поранених. Теоретично знали, як діяти, але жодного разу з цим не стикалися.
По-друге, у нас був дуже низький рівень укомплектованості військовими лікарями. Переважно були лікарі та анестезіологи, які прийшли з цивільних лікарень за мобілізацією і вперше одягли однострої. Але вони виконували свої завдання не гірше, а іноді й навіть краще за військових колег.
Найскладніше для нас — множинні осколкові поранення. Зазвичай куля залишає наскрізне поранення. І якщо немає вихідного отвору — зрозуміло, що вона залишилася в тілі. А ось осколкових поранень буває дуже багато, причому невідомо, яка їх кількість застрягла в організмі. Не завжди вони металеві, тому знайти їх теж проблема.
Найважчі поранення — у черевну порожнину, оскільки важко зупинити кровотечу, ушкоджень зазнають життєво важливі органи. Також це опіки великих ділянок, поранення очей…
— Ви маєте колосальний досвід порятунку життя військових. Що змінилося в медичній службі за ці роки?
— Відтоді у нас суттєво змінилося забезпечення. У військових з’явилися нормальні індивідуальні аптечки. Вони містять все необхідне, аби оперативно надати допомогу зміг не тільки кваліфікований медпрацівник, а й військовослужбовець, який має відповідні базові знання й навички.
Також нині маємо сучасні медичні комплекти для бойових медиків, фельдшерів, лікарів. З’явилася сучасна автомобільна медична техніка — «Богдани», це вже не застарілі зразки радянського спадку, з якими ми починали. Завдяки допомозі іноземних партнерів надійшли також медичні авто на базі «Хаммер». Вже не кажу про засоби індивідуального захисту —бронежилети, шоломи, наколінники, налокітники, сучасне захисне взуття, балістичні окуляри.
— Є такий медичний термін — «золота година». Чи вдалося зменшити час на транспортування пацієнтів?
— Наразі евакуація пораненого відбувається в максимально стислі терміни, все необхідне для цього є. У 2014 році у нас не завжди виходило досягти цієї години. Іноді не вкладалися і в добу, оскільки часто були відірвані від своїх основних сил, перебували в оточенні.
Так було і 2 серпня під Шахтарськом — не мали змоги вивезти поранених, вдавалося їх транспортувати раз на три доби. Тож вимушено надавали допомогу там, де були, — в полі. Один із випадків, що запам’ятався, це переливання крові пораненому напряму від інших військових. Допомогли кілька осіб, і ми врятували бійця. Пізніше його бачив, він живий-здоровий, ходить своїми ногами.
У автоперев’язувальних мобілізовані медики виконували хірургічні втручання. Не скажу, що це надскладні операції, але вони виконували їх на високому професійному рівні. То були два друга, які потоваришували на війні — анестезіолог Ярослав Левченко й хірург Олександр Зеленюк.
— Про що ми забули згадати в нашій розмові?
— Маємо подякувати всім, хто прийшов і допоміг вистояти в ті дні й години. Всім, хто допоміг зберегти нашу Україну й не дати загарбникам прорватися далі. На жаль, іноді ціною власного життя.
