У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Свій 89-й день народження відзначив найстарший волонтер Вінниччини Сергій Ількович Вознюк. Щороку він заготовляє й передає волонтерами на схід України сотні літрів консервованих овочів і фруктів. А ще у своєму поважному віці Сергій Ількович власноруч плете маскувальні сітки, що бережуть життя вояків на передовій.
Сергій Вознюк народився далекого 1932 року у Ямполі. Сім’я Вознюків дивом пережила Голодомор тридцять третього. А коли в дім прийшла біда, звідки її не чекали — настав зловісний тридцять сьомий, рік репресій. Главу сім’ї — Ілька Вознюка — вислали у Колиму. Дружина «ворога народу» залишилася з двома маленькими дітьми на руках. Звісно, сім’ї жилося несолодко, і маленькому Сергійкові змалку довелося працювати в полі. Лише завдяки цій праці підлітка їм удалося вижити голодного 1947-го, коли він отримував у колгоспі пайку — пів кілограма хліба на день…
Через 12 років, у 1949-му, надійшла звістка від батька — поштар приніс листа аж із Магаданської області. Батько писав, що відбув заслання, втім, до України повернутися ще не може, тож кликав сім’ю на Північ.
Щоб заплатити за проїзд через пів країни, мати мусила продати хату у Ямполі. Сім’я довгі три місяці добиралася до холодного Магадана, зазнаючи на шляху бід і поневірянь, ночуючи на вокзалах, потерпаючи від шахраїв і волоцюг.
Непереливки було Вознюкам і на новому місці. На Півночі на них чекали ще більші злидні й розчарування, адже жити довелося в конюшні. Взимку дошкуляли люті морози. До того ж табори зіпсували батьків характер, він почав пиячити, влаштовував сварки… Як міг Сергій захищав матір і брата Анатолія. Навіть боксу трохи навчився — у тій місцині мешкало багато кримінальників, тож сім’я потребувала захисту. Якось, щоправда, не допоміг і бокс — один з учорашніх зеків ударив хлопця ножем…
Втім, поранення на стало на заваді військовій службі — юнак сам пішов до військкомату й невдовзі потрапив служити на Сахалін.
Коли у 1956 році Сергій Вознюк демобілізувався, сім’я на той час уже повернулася до Ямполя, тож з армії поїхав на рідну українську землю.
На Батьківщині зустрів свою долю — землячку Олену, з якою вони народили й поставили на ноги двох синів і доньку.
У молодості Сергієві довелося добряче попрацювати на повоєнній відбудові Донбасу. В Ямполі трудився на різних роботах — і в будівельній конторі, і в автопарку.
Нині 89-річний ветеран праці мешкає в одному обійсті з родиною сина, проте обслуговує себе сам. Він овдовів, але нині оточений любов’ю шести онуків і десяти правнуків. А ще Сергій Ількович не лише собі готує їжу й працює у господі, а й допомагає іншим. Так, із зібраних ним фруктів і ягід представники Товариства Червоного Хреста варять компоти для малозабезпечених сімей, а він закриває консервації для захисників на передовій та власноруч плете маскувальні сітки для позицій. Загалом Сергій Ількович сплів уже понад пів сотні сіток. Крім того, зі своєї не такої вже і великої пенсії ветеран жертвує кошти на допомогу воїнам, заощаджуючи на власних харчах, допомагає продуктами хворим у стаціонарі райлікарні.
— Спочатку року Сергій Ількович вив’язав 11 маскувальних сіток на фронт, — розповідає відомий на Вінниччині волонтер Василь Кізка, через якого постійно передає на схід України плоди праці дідусь. — Кожна з них має розмір 8,5 на 3,5 метри. 11 сіток — це більше, ніж робить велика вінницька волонтерська організація!
Сергій Ількович каже, що живе з вірою в душі, а маскувальні сітки плете з молитвою на вустах, аби Бог зберіг захисників. І обов’язково перехрещує свій вантаж, коли проводжає волонтерів на передову.
