У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
28 липня Україна відзначить 1033-тю річницю Хрещення Русі. Цього ж дня про «єдину» духовну купіль заявлять лідери в Москві й Мінську, які вже традиційно беруть на озброєння цю подію для обґрунтування концепту «єдиного народу», який заперечує існування… українського народу. Ось такий алогічний каламбур від Кремля та його посіпак. Однак чи витримує він перевірку історією?
Приватизувати українську історію, аби не залишитися біля азійського корита
У 988 році київський князь Володимир, повернувшись з походу на Візантію, прийняв нову віру, хрестив киян і населення інших руських міст.
– Володимир – один із засновників і покровителів української державності, а день хрещення Русі символізує спадкоємність тисячолітньої історії нашої держави, соборність усіх українців і всіх українських земель навколо духовної столиці – Києва, – зазначає кандидат історичних наук, співробітник Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Сергій Горобець.
До чого ж тут Московія-Росія? Все доволі банально: нинішній владний режим РФ всіляко намагається приватизувати українську історію, адже його азійська платформа, вочевидь, не зовсім личить новітнім імперським амбіціям Кремля. Чого лише варта російська антинаукова побрехенька про народження князя Володимира начебто в селі Будутині побіля Пскова! Насправді ж українські науковці зібрали набагато суттєвіші докази для ідентифікації Будутина із сучасним селом Будятичі на Волині, околицею міста Нововолинська! Ба більше, розвиваючи приватизацію нашої історії, у Москві встановили пам’ятник київському князю. Це при тому, що за часів рівноапостольного Володимира територію майбутньої столиці Росії вкривали лише ліси й болота… У цей час князь створював Київську митрополію, будував храми (Десятинна церква). Його особистий знак «тризуб» тепер є державним Гербом України.
Аскольдове хрещення – залізний контраргумент неоімперським амбіціям Кремля
Але й це не все. На всі зазіхання росіян українці мають залізний контраргумент – Аскольдове хрещення Русі, яке стало наслідком успішного походу на Константинополь 860 року, добре відомого як за давньоруськими літописами, так і за візантійськими джерелами.
– Ніхто не збирається применшувати роль князя Володимира, адже це найвдаліша спроба хрещення Русі. Водночас зводити цей процес до одномоментного акту – неправильно, а значить антиісторично, – переконує учений Сергій Шумило, автор книги «Князь Аскольд і хрещення Руси». Він наголошує, що перше хрещення Русі почалося за князя Оскольда, який в 860 році здійснив похід на Візантію і після цього прийняв хрещення, почавши сприяти поступовому поширенню християнства на Русі.
Ймовірно, саме боротьба язичництва з новою вірою стала причиною смерті Аскольда в 882-му від князя Олега, який представляв інтереси язичницької партії. Цікаве спостереження: якщо Кремль знаходить притягнуті за вуха аргументи, аби звеличувати Володимира, то ставити монументи Аскольду нікому у Росії на думку не спадає, бо за російською логікою державотворення на обеліск заслуговує хіба що князь Олег. Той самий, що за підтримки язичників вбив Аскольда і зупинив на Русі процеси поширення християнства. Парадоксально, чи не так?
І це ще не все, ще до Аскольдового походу 860-го руси були знайомі з християнством, наявність християн серед них (зокрема серед купців) підтверджують арабські й візантійські джерела. Отже, історія хрещення Русі – складний і давній процес, який відбувався без Московії, адже її ще не було, і саме це найбільш засмучує російських пропагандистів, що фальшують історію та намагаються привласнювати її собі.
Що більше Росія вдивляється в історичну пустку, то більше почувається на узбіччі
Аби залучити Московію до хрещення Русі кремлівський агітпроп не гребує й зовсім екстравагантними «аргументами». Один з останніх про те, що, мовляв, хрещення князя Володимира відбулося в Херсонесі, а тепер «Крим — наш!». Це ж знак! Вочевидь, що така позитивна конотація має сенс лише для самої Москви. Насправді російські зазіхання на давньоруський спадок лише пришвидшуватимуть в Україні процеси відходу від історичних схем, нав’язаних за часів Російської імперії та панування комуністичного режиму. Українцям є куди зазирнути в глиб історії. Тоді як для Московії (нині – Російської Федерації), попри всі забаганки уявляти себе центром слов’янського розселення і Всесвіту загалом, кожне таке занурення у глибоке минуле все більше виводитиме «Великую Россию» на узбіччя історичного процесу.
