На папері ця армія виглядала значно сильнішою за українську. Але війна швидко показала: сама кількість ще не гарантує переваги. Бо сучасна війна — це не лише ресурс. Це швидкість рішень,…
90 років тому на геть зросійщеному Донбасі — краї, де вкрай рідко в ті часи можна було почути українську мову, народився літературознавець, дисидент, громадський діяч, академік Іван Дзюба.
Довідково. У 1953 році закінчив Донецький педагогічний інститут, а 1956-го — аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН України. З 1959 року — член Спілки письменників України. Деякий час працював у Держлітвидаві (пізніше – видавництво «Дніпро»), завідував відділом критики в журналі «Вітчизна». У 1963–1964-х кілька разів звільняли з роботи як «неблагонадійного».
Найвідомішою працею стала «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Написав книги «Звичайна людина чи міщанин?», «Грані кристала», «На пульсі доби», «Стефан Зорян в історії вірменської літератури», «Автографи відродження», «У всякого своя доля», «Бо то не просто мова, звуки…» й багато інших. Та найвідомішою працею стала «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Загалом його перші статті надрукували після XX з’їзду КПРС, у часи лібералізації радянського суспільства, або, як тоді зазначалося в партійних документах, «відновлення ленінських норм життя». Під знаком Івана Дзюби виростали новобранці літературної критики, бо «погляд заввідділу критики журналу «Вітчизна» в час відлиги був уважним до всіх і водночас безкомпромісно вимогливим». У часи викриття культу особи Сталіна 25-річний критик, автор статей у «Літературній газеті», «Вітчизні», опиняється в епіцентрі літературного життя. Цікавими і сміливими були його виступи у пресі чи на письменницьких зібраннях. Вони викликали суперечки, у яких виявляли себе і прихильники, і вороги.
У часи викриття «культу особи» Сталіна 25-річний критик, автор статей у «Літературній газеті», «Вітчизні», опиняється в епіцентрі літературного життя.
Дзюба порушував важливі, наболілі проблеми, викривав труднощі життя. Він вітав прихід шістдесятників, був для них авторитетом. Кожен з молодих авторів прагнув зустрічі з Дзюбою. Його публікації ставали поміченими. На початку 60-х відроджувався престиж української критики. Серед ілюзій молодого заввідділу критики журналу «Вітчизна» була й така, щоб вести відділ зусиллями кількох авторів. Уже виділялися публікації Івана Світличного, Олексія Ставицького й інших.
Він вітав прихід шістдесятників, був для них авторитетом. Євген Сверстюк згадував, що «кожен з молодих авторів прагнув зустрічі з Дзюбою». Кожна його публікація ставала поміченою. На початку 60-х відроджувався престиж української критики.
Іван Дзюба разом з В. Чорноволом, В. Стусом 1965-го під час прем’єри фільму С. Параджанова та Ю. Іллєнка «Тіні забутих предків» виступили проти відновлення в СРСР політичних репресій щодо української інтелігенції. А праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала безстрашним викликом тоталітарній системі. Твір перекладено англійською, італійською, французькою, російською, китайською мовами, її взяв на озброєння дисидентський рух, українська діаспора. Праця пробудила національний дух українців від Донбасу до Галичини. Її «підпільно» поширювали, обговорювали.
Інтенсивне пробудження національної свідомості українців пов’язане саме з цим періодом.
Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала безстрашним викликом тоталітарній системі. Твір перекладено англійською, італійською, французькою, російською, китайською мовами, її взяв на озброєння дисидентський рух, українська діаспора. Праця пробудила національний дух українців від Донбасу до Галичини.
Виключення зі Спілки письменників України й арешт
Але почалися арешти, ув’язнення, які тривали по 1972 рік. У цей час засуджено побратимів І. Дзюби — Є. Сверстюка, В. Стуса, Ігоря й Ірину Калинців. Виключили зі Спілки письменників України та заарештували і його самого. Через рік його звільнили, але кілька років він перебував під офіційним наглядом. Дзюбу позбавили права писати й виступати за фахом. Він працює коректором у біохімічному журналі та поринає у вивчення літератур різних народів.
Іван Дзюба завжди захоплював своїми виступами аудиторію. Говорив спокійно і виважено, не зважаючи на авторитети. Він критикував Олександра Корнійчука і Андрія Малишка, Юрія Збанацького і Вадима Собка, бо хотів і прагнув того, щоб наша література мала твори високого ґатунку, а герої в них були реальними, не штучно надуманими.
Він критикував Олександра Корнійчука і Андрія Малишка, Юрія Збанацького і Вадима Собка, бо хотів і прагнув того, щоб наша література мала твори високого ґатунку, а герої в них були реальними, не штучно надуманими.
Літературознавець В. Панченко наводить спогади Віктора Некрасова, коли Іван Дзюба став на його захист: «Зійшовши на трибуну, уважно, холодно-спокійно оглянув всю президію і почав говорити. Подібного я не бачив і не чув ніколи. Наскільки мені пригадується, історія моя послужила йому певною відправною точкою — трампліном для того, щоб нагадати присутнім деякі деталі творчої біографії кожного з членів президії. А в президії сиділо все начальство. Не кваплячись, не підвищуючи голосу, не зловживаючи емоціями і не вживши жодного грубого чи просто образливого епітета, в основному цитуючи з газет і журналів недавніх років висловлювання кожного з тих, хто сидів за столом президії, він методично, найвишуканішими прийомами клав їх усіх по черзі на обидві лопатки. Корнійчук, який не уник цієї долі, намагався вдатися до свого улюбленого прийому — перебивання автора. На Дзюбу це не подіяло. Корнійчук зблід, потім налився кров’ю, почав стукати олівцем і скляною пробкою по графину. Нічого не допомагало — Дзюба, почавши з лівого флангу, підходив уже до кінця правого, тоді Корнійчук не витримав, підскочив і позбавив Дзюбу слова. Той продовжував свою екзекуцію, притиснувши ближче мікрофон. І тут я вперше побачив розгубленого Корнійчука — захлинувшись слиною, він раптом закричав на весь зал: «Міліцію, чи що, покликати? Покличте там…».
Дзюба, не моргнувши, довів свою думку до кінця, зійшов з трибуни. Супроводжуваний аплодисментами, він акуратно склав папери і, не прискорюючи кроків, пройшов проходом, вийшов із залу».
Роман Іваничук згадував, як у 1959 році він, молодий прозаїк, почув захоплене слово про Івана Дзюбу від Михайлини Коцюбинської, з якою познайомився у Криворівні, а потім зустрівся з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, яких після виступів у Львові назвали «львівськими гастролерами». Під час львівських гастролей він познайомився не лише з названими літераторами, а й трохи молодшими прозаїками Валерієм Шевчуком та Володимиром Дроздом. Іван Дзюба тоді дуже тактовно, але категорично розкритикував досить популярний на той час роман Іваничука «Край битого шляху» за напівправду і конформізм. І він, «розчавлений новітнім літературним віянням шістдесятників, мало не поламав перо. Але завдяки своїй упертості і працьовитості, а надто ще й Божому дарові взяв зовсім несподіваний для самого себе старт і, добігаючи до свого фінішу з восьмитомним доробком історичних романів, завдячує успіхом передовсім безжальному й мудрому критикові Іванові Дзюбі».
Підготував Сергій Зятьєв
