Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
На очах Гізо бринять сльози, з ним на відеозв’язку вся велика родина, яка також не приховує емоцій. З телефона доносяться і слова радості, й тихі схлипи. Нарешті їм вдалося знайти свого Сандро…
Ця неймовірна історія возз’єднання сім’ї відбулася в одеському Військово-історичному музеї. Одним з експонатів виставкової зали про Другу світову війну є гімнастерка зниклого безвісти солдата. Як повідомив методист музею Сергій Платовський, її знайшли пошуковці в 60-х роках 20 століття в районі Чабанки, де в серпні 1941-го йшли жорстокі бої у східному секторі оборони міста.
— На експонаті сліди інтенсивного вогню, можна зробити висновки, що людина в гімнастерці була застрелена практично впритул і, певно, розуміючи, що скоро загине, вже в останні хвилини знайшла в собі сили, щоб написати в записці власною кров’ю: «Хто знайде цю записку, нехай передасть усім, що помер я, але на колінах не стояв і пощади не просив», підпис — «Сандро», — розповідає Сергій.
Записка була поміщена у спеціальну капсулу, тому й збереглася.
Працівники розповідають, що коли 1986 року у Грузії з’явилася інформація про цей експонат, до музею завітала грузинка похилого віку. Вона довго стояла навпроти закривавленої гімнастерки, вдивлялася в неї й шепотіла: «Синочку, я знаю, я відчуваю, що це ти».
Музейники здивувалися, коли до них прийшов молодий чоловік, на ім’я Гізо, і сказав, що він з Грузії й упевнений, що то гімнастерка його двоюрідного дідуся. Коли ж він розповів історію пошуку безвісти зниклого родича, то сумнівів не залишилося — це внук Сандро.
— У Грузії сім’я має вирішальне значення, тому нам важливо було знати, що сталося із Сандро. Нам було відомо лише, що він пішов до армії в Україні ще до війни. Коли ж почалися бойові дії, відправив свою вагітну дружину до Грузії, де було безпечніше. А вже в перші місяці літа 1941 року його слід обірвався. Не було ні листів, ні жодних даних про його долю, — стримуючи емоції, розповідає Гізо Нацваладзе. — У Грузії його дружина народила сина Гізо. Мене назвали на його честь. Він змалку хотів знайти тата, тому вирішив стати моряком, щоб подорожувати світом і дізнатися бодай щось про зниклого солдата. Став капітаном далекого плавання, обійшов майже весь світ, але так нічого й не дізнався про батька. Навіть коли був в Одесі, доля не дала йому жодних підказок. Ми завжди чули від мого дядька (сина Сандро. — Ред.) слова, які він так часто повторював, що по його смерті їх написали на його надгробку: «На колінах не стояв і пощади не просив».
Всі ці 80 років родина не знала про долю Сандро, але вірила, що вдасться знайти хоч якусь зачіпку. І 2017 року у день вінчання Гізо його друзі відправили йому на телефон світлину гімнастерки й записки поруч з нею з одеського музею. То було наче грім серед ясного неба. Чоловік вирішив поїхати й побачити власними очима. Але онук Сандро зміг приїхати до України лише цього року.
— Що я відчуваю? Певно, що гордість. Гордість за мого дідуся, який хоробро захищав свою родину й батьківщину, залишившись останньої миті справжнім чоловіком, якого не зламала навіть смерть, — ділиться враженнями Гізо. — Гадаю, у нас із Сандро багато спільного: свого часу мій предок віддав життя, захищаючи Україну, я ж одружився з українкою й усім серцем полюбив цю країну, де планую виховувати своїх доньку й сина.
