Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
«Це була одна з найтрагічніших і найгероїчніших сторінок тієї війни…» Так оцінював Київську оборонну операцію один із найвидатніших полководців часів Другої світової маршал Костянтин Рокосовський.
«Я засумнівався у швидкій перемозі…»
…22 червня 1941 року. 3:15 ранку. Кияни додивляються ранкові сни. А ж раптом на їхні голови з черева чорнохресних літаків німецького «Люфтвафе» посипалися бомби. Так для жителів Києва почалася війна двох монстрів – гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР…
Німці, як згадував після війни фельдмаршал Фрідріх Паулюс, посвячений у таємниці плану «Барбароса», планували вже на початку липня прогулюватися Хрещатиком. Проте в цей час його війська лише підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ відразу не вдалося.
Німці планували вже на початку липня прогулюватися Хрещатиком. Але взяти Київ відразу не вдалося.
«Особисто я вже тоді зрозумів, що бліц-крігу не вийде: нас чекає затяжна війна. Більш того, я засумнівався у нашій перемозі взагалі». Ці слова належать тому ж Паулюсу і сказані вони були вже після війни, а не вибиті СМЕРШем. Тут, на берегах Дніпра, на вермахт, який швидко завойовував європейські столиці, чекав відчайдушний опір сотень тисяч українців.
Щоб захистити столицю, 200 тисяч киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тисяч – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках виробляли бойову техніку, боєприпаси, ремонтувалт зброю. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу партизанські загони. Разом із воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня зуміли зупинити наступ ворога, який втратив понад 100 тисяч своїх вояків.
Це героїчна сторінка. Та, на жаль, трагедія спіткала майже 700 тисяч радянських бійців і офіцерів, які все ж опинилися у так званому Київському котлі й потрапили до рук нацистів. Упродовж десятиліть ця сторінка історії замовчувалася на офіційному рівні: про трагедію згадували здебільшого колишні фронтовики за чаркою. Досить яскравим свідченням трагічних подій, що розігралися у вересні на берегах Дніпра, є спогади киянки Галини Лукянової, занотовані в її щоденнику:
«18 вересня 1941 року. Ось вони і йдуть! Вони дуже помалу йдуть, сірі, запорошені, різних родів наші радянські війська. А ми так були впевнені, що вони будуть й надалі захищати Київ. У Києві – барикади з мішків із піском, їжаки, протитанкові рови, доти в магазинах. Що ж це? Серце моє розривається від болю. Я усе йду їм, нашим воїнам, назустріч. Я хочу, щоб вони подивилися на мене. Ніхто не дивиться. Вони йдуть бульваром від Святошина. Очі їхні відсутні. Вони дивляться в себе. Що вони там бачать? Я сідаю на лавку на бульварі й гірко ридаю – з ними йде життя…»
За даними гітлерівської Німеччини, опублікованими вже 27 вересня, у Київському котлі 665 тисяч захопили в полон, знищено-захоплено 884 танки, 4000 гармат, не обрахована кількість бойової техніки, зброї, боєприпасів, транспортних засобів. А на думку співробітників Національного музею історії Другої світової війни, загальні втрати Червоної армії під час Київської оборонної операції 1941 року добігають 1 мільйона осіб, з них невідворотні − понад 600 тисяч.
Витоки трагедії
Їх багато. Наприклад, брак добре підготовлених кадрів: незадовго до німецького вторгнення Сталін та підпорядкований йому НКВС знищили десятки тисяч офіцерів, зокрема і генералів та маршалів. Тому більшість з тих, хто уцілів, не мали відповідного досвіду та хисту до воєнних дій. Не варто забувати і про те, що на командні пости часто призначали людей, котрі вміли замилити очі на перевірках і навчаннях. Окрім того, першочергову роль відігравало робітничо-селянське походження, а вже потім професіоналізм. Командувач Південно-Західним фронтом Михайло Кирпонос − яскравий тому приклад. Прослуживши майже 20 років на посадах у господарських частинах і у керівництві військових навчальних закладів, він у 1939 році став командиром стрілецької дивізії, а за два роки − командувачем стратегічним Київським військовим округом. Зірку Героя СРСР у радянсько-фінській війні отримав за маневр під час штурму Виборга, коли фіни вже не мали сил для серйозної оборони.
Маршал Рокосовський у своїх спогадах висловив свою думку щодо Кирпоноса: «Мене вкрай здивувала його розгубленість, яка різко впадала у вічі… Складалося враження, що він або не знає обстановки, або не хоче її знати. У ці хвилини я остаточно прийшов до висновку, що не до снаги цій людині настільки об’ємні, складні і відповідальні обов’язки, і склади з боєприпасами. Горе військам, йому довіреним…»
І все ж чи не основна вина за Київьску трагедію лежить на «товариші Сталіні», який ще 11 липня відправив телеграму керівнику компартії Української РСР Микиті Хрущову зі звинуваченням останнього в панічних настроях та намірах вивести війська на лівий берег Дніпра.
«Попереджаю Вас, що коли зробите хоча б крок для виведення військ на лівий берег Дніпра, а не будете до останньої можливості захищати райони укріп-районів на правому березні Дніпра, вас усіх буде жорстоко покарано як боягузів і дезертирів», – писав Сталін.
Микита Сергійович, знаючи, чим загрожує йому особисто не послухання свого патрона, прислухався до його «порад». Правда, увечері 17 вересня дозвіл на відхід із Києва було все ж отримано. Проте на той час німецькі війська вже замкнули кільце оточення у районі міста Лохвиця на Полтавщині. У ворожому тилу, відрізані від основних сил Південно-Західного фронту, опинилися 5-та, 37-ма, 26-та армії та окремі частини 38-ї і 21-ї армій. З оточення вирвалися лише 15 тисяч осіб.
