У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Для більшості українців Петро Яцик відомий мовним конкурсом, проте мало хто знає, скільки він зробив для України та українців закордоном та який мав важкий і непересічний життєвий шлях.
Рівно двадцять років тому відбувся перший всесвітній марафон із української мови, ідейником якого став не філолог чи лінгвіст, а канадський бізнесмен Петро Яцик. Того далекого 15 травня 2001 року він навіть встиг побувати на першому нагородженні переможців у Києві й втомлено, але щасливо заявив, що нарешті спокійний, бо зробив дещо доброго для України.
Звісно, під словом «дещо» він мав на увазі не тільки успішно початий всеукраїнських масштабів конкурс і щойно відшумілі урочистості, що відбулись на високому рівні за участю глави держави, а й багато інших благодійних справ в ім’я і на благо України. У них він вклав понад тридцять мільйонів доларів і увійшов у нашу історію як один із найбільших українських меценатів. Причому ці доброчинні справи йому випало творити далеко від рідної землі, у Канаді, де юнаком починав із сімома доларами в кишені.
У благодійні справи в ім’я і на благо України Петро Яцик вклав понад тридцять мільйонів доларів і увійшов у нашу історію як один із найбільших українських меценатів. Причому ці доброчинні справи йому випало творити далеко від рідної землі, у Канаді
Після ранньої, раптової смерті батька саме на його плечі ліг найбільший тягар турбот про родину
Його життєва стежка пролягла не тільки через великі відстані у просторі, а й через непрості часи. Вони починалися з далекої від епіцентрів суспільно-політичних, економічних процесів прикарпатської глибинки.
У селі Верхнє Синєвидне, де сто років тому народився Петро Яцик, як і в навколишніх краях, була красива природа, але бракувало придатної для обробітку землі. Її дефіцит особливо гостро відчували бідні багатодітні сім’ї. Петро був найстаршим із семи дітей Мар’яни Меленчук і Дмитра Яцика. Після ранньої, раптової смерті батька саме на його плечі ліг найбільший тягар турбот про родину. На той час він закінчив у селі семирічну школу і почав відвідувати вечірні уроки із сільськогосподарської справи. Згодом, під час війни, це стало йому у пригоді. Але до цього, з падінням Польщі й приходом у Західну Україну «перших совєтів», Яцик спробував опанувати професію машиніста, пройшовши у Стрию шестимісячний навчальний курс для залізничників.
Проїзні документи давали можливість бути інспектором вдень і активним членом українського підпільного руху УПА вночі
Війна застала Петра на залізничній станції Стрия. Фронт швидко відкотився на схід. Яцик не захотів повертатися до роботи на залізниці й після кількамісячної молочної школи став працювати інспектором з перевірки якості молочних продуктів у трьох прикарпатських районах, де розташовувалось сім регіональних молокозаводів. Це було дуже престижно.
Службові обов’язки дозволяли Яцику подорожувати по краю. Як писав він у своїх спогадах, проїзні документи давали йому можливість бути інспектором вдень і активним членом українського підпільного руху вночі. Цим рухом було місцеве відгалуження Української повстанської армії. Тож коли радянські війська у 1944 році наблизилися до Галичини, Петру Яцику, як підпільнику УПА, загрожувала реальна для життя небезпека, і він ухвалив рішення емігрувати за кордон: «Я не знав, що мене там чекає, але був переконаний, що коли б зміг вижити, я зробив би щось для України. Тому взяв свою торбинку і попрямував у невідоме».
«Я не знав, що мене там чекає, але був переконаний, що коли б зміг вижити, я зробив би щось для України. Тому взяв свою торбинку і попрямував у невідоме».
Сотні кілометрів пішки до Австрії. У Відні він одразу почав шукати роботу. Яцика взяв на своє молочне підприємство австрійський бізнесмен із Санкт-Пельтена − містечка неподалік австрійської столиці.
Кінець війни Петро Яцик зустрів у Баварії, де весною 1945-го встановили свій контроль американці. Оскільки його заощадження від роботи на австрійському молочному заводі вичерпалися, він змушений був шукати притулку в таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі. Але не сидів склавши руки. Зачувши про відкриття при таборі української середньої школи, Петро став одним із перших її учнів − найкращих учнів, бо закінчив школу з відзнакою. Після цього були чотири семестри програми з політичної економії та дворічка з вивчення іноземних мов – німецької, французької й англійської.
«Захопливий процес виживання у капіталістичному суспільстві»
Еміграція за океан відкрила для нього певні можливості. Найбільш привабливими виглядали США і Канада. Петро Яцик обрав другу з них. У Монреалі жив його земляк, який згодився прийняти його у квартирці, котру тимчасово винаймав. Офіційний представник влади, який опікувався емігрантами, дозволив Яцику зупинитися у Монреалі й не відправив його в канадську глибинку, на одну з ферм у Едмонтоні. Але за однієї умови: Яцик ніколи не отримуватиме допомоги з безробіття. «Я запевнив його, – згадував пізніше Петро Яцик, – що не залишуся безробітним тому, що в мене дві здорові руки і голова на плечах». Так, за його словами, почався для нього «захопливий процес виживання у капіталістичному суспільстві».
«Ніколи не залишуся безробітним тому, що у мене дві здорові руки і голова на плечах».
Першою стала робота для «двох здорових рук» – миття посуду в одному з монреальських ресторанів, де за тиждень праці платили 21 долар плюс харчування. Далі були − чистка вночі устаткування після розробки м’яса у великому роздрібному магазині, потім на фірмі молочних продуктів Торонто. Петра Яцика це зацікавило і вищими заробітками, і можливістю повернутися до знайомої ще з українських часів сфери.
«Я працював на молокозаводі в гумових чоботях і комбінезоні від семи ранку до п’яти вечора, контролюючи процес перетворення багатьох літрів сирого молока в гомогенізоване, пастеризоване молоко, – писав Яцик у своїх спогадах. – Через два місяці мені вдалося упорядкувати процес таким чином, що я міг завершувати свій робочий день о другій тридцять або третій годині замість п’ятої».
Його «Арка» − українська крамниця книг у центрі Торонто − стала місцем зустрічей емігрантів із України
Отже, у нього з’явився вільний час, певні кошти і можливості подумати над власними проєктами. Так виникла «Арка» − українська крамниця книг і товарів у центрі Торонто. Вона стала не просто магазином, а популярним місцем зустрічей емігрантів із України. А в Петра Яцика з’явилися нові ідеї й проєкти, які він з року в рік наполегливо і невтомно втілював у життя. Про них можна розповідати довго й багато, адже його бізнесова кар’єра в діловому і суспільному житті Канади була надзвичайною.
Забудував цілі квартали в Торонто та дав роботу багатьом українцям
Петро Яцик організував «Промбанк» та перетворив його в потужну будівельну і фінансову корпорацію. Найзначиміші будівельні автографи, залишені Петром Яциком, – це комплекси ділових, торговельних, промислових будинків. Вони, як правило, займають цілі квартали приміських районів Торонто і Міссіссаги.
Петро Яцик дав притулок, можливість відкрити бізнес або просто мати роботу сотням людей, серед яких – новітні емігранти з різних куточків світу. Останній реалізований за його життя проєкт – вулиця з 36-ти будинків, названа іменем внучки – Андріянки. Ще у листопаді 2000 року площа (колишній пустир) готувалася під забудову, а вже через рік до будинків в’їжджали новосели. Темпи, які не можуть не вражати.
«Розбагатіти можна дуже швидко, навіть за один день, якщо пограбувати банк, – говорив Петро Яцик. – Але це шлях самодурства. Головне – навчитися щось робити. Причому робити те, в чому люди відчувають потребу. І якщо ви навчитесь робити це краще й масштабніше за своїх конкурентів, тоді до вас прийде успіх».
«Головне – навчитися щось робити. Причому робити те, в чому люди відчувають потребу. І якщо ви навчитесь робити це краще й масштабніше за своїх конкурентів, тоді до вас прийде успіх».
Ось які згадки про Петра Яцика залишив за життя його товариш та продовжувач мовної справи в Україні, почесний голова «Ліги українських меценатів», директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький:
«Мене часто називають ініціатором проєкту конкурсу з української мови. Але насправді ідея належить саме Петрові Яцику. Це особливо симптоматично. Не гуманітарій, а раціоналіст, прагматичний бізнесмен, який незрідка іронічно сприймав усякі гуманітарні ідеї, раптом заявив: треба організувати щось таке, як олімпійські ігри з української мови. І щоб переможці одержували грошові винагороди. Саме – грошові. Бо і в СРСР, і в Україні чомусь є невмирущою така традиція: людина здивує світ якимось відкриттям, скажімо, в математиці, фізиці або встановить рекорд у якомусь із видів спорту, а їй у винагороду за те − оплески, диплом чи щось подібне. Це все, звичайно, добре. Але грошовий еквівалент диплома й словесних почестей має підкреслювати значущість звершення…»
… «Яцику закидали, що неправильно вимірювати любов до мови та України грішми. Він же казав: «Буває, що в дитини ще немає відчуття патріотичного обов’язку і немає його в батьків, і – будьмо відверті – також немає і в багатьох вчителів. Тому треба їм допомогти його розвинути». Як показав час, Яцик мав рацію. Я неодноразово наголошував на тому, що в дітей особливе ставлення до цих грошей, бо це – не виграш у лотерею, не подарунок батьків. Це здобуте їхніми знаннями. Це важливий крок до їхнього самоутвердження. Мені, як письменникові, відразу ж сподобалася Яцикова ідея конкурсу. І я вже розробляв сценарій його проведення, систему преміювання та добирав кадри з-поміж громадськості в наглядову, опікунську та координаційну раду конкурсу. Порозумілися з тодішнім керівництвом Міносвіти і наприкінці 1999 року у День української писемності та мови конкурс розпочали. За роки проведення конкурсу головне, що я допевнився, − це справді націєтворчийпроєкт. Виховання почуття патріотизму починається передовсім із поваги до мови. Мова – це те, що робить нас українцями. І дуже важливо допомогти дітям саме це усвідомити».
Конкурс названо саме іменем Петра Яцика
«Петро Яцик тільки один раз зміг побути на врочистостях із нагоди закриття мовного марафону. Пам’ятаю його на сцені перед велелюдною залою. У нього від душевного зворушення дрижав голос і був той вираз очей, який свідчив, що він сприймає все це як великий тріумф української справи, усвідомлюючи свою до нього причетність. А до початку другого конкурсу він уже не дожив. Ми на зборах Ліги українських меценатів ухвалили рішення: надалі мовний марафон носитиме ім’я свого ініціатора – видатного українського мецената Петра Яцика. Міносвіти підтримало нас у цьому».
Подальші мовні конкурси імені Петра Яцика відбувались уже без нього, на жаль, наступного року меценат помер, але усі ці двадцять років його справу продовжував однодумець і товариш Яцика − український меценат, очільник «Ліги українських меценатів» та директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький. Саме він домігся, щоб конкурс з української мови був визнаний на державному рівні, адже вважав його − націєтворчим. З 09 листопада 2007 року Конкурс проводиться на виконання Указу Президента України «Про Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика» відповідно до Положення з метою піднесення престижу української мови, популяризації її серед молоді.
А це значить, що справу Петра Яцика та Михайла Слабошпицького, якого, на жаль, нестало цього року, буде продовжено.
