Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Як відомо, росіяни майстри ідеологічних міфів. Одним із таких на Донбасі для обмішурених московітами людей став спершу добровольчий, а згодом уже штурмовий батальйон «Айдар» ЗСУ.
Для значної частини мирного населення він тоді був «каральним бандерівським загоном», безумовною кремлівською «страшилкою». Але – тільки-но до моменту, коли самі ж «айдарівці» своїми вчинками не спростовували безглузді наклепи.
Таке ставалося не раз. Бо кістяк батальйону становили люди з чистими, щирими серцями, які боронили своє святе право на свободу. Сьогоднішня історія – про одного з них…
На війну пішов у 23 роки, в силу обставин спочатку влився у склад українських добровольчих формувань. Згодом перейшов до лав ЗСУ 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». У батальйоні доріс до головного сержанта кулеметного взводу, всі вояки котрого були старшими за нього віком майже удвічі. Нині Зозулін – начальник групи патрульно-постової служби Луганського зонального відділу ВСП.Візитівка. Сержант Микола Зозулін. Народився та виріс на Донбасі. Має дружину, трирічну доньку, багато вірних побратимів та безліч «заклятих друзів» на ворожій стороні.
Дипломатія по-айдарівськи
Слухаючи Миколу, мимоволі згадую зустріч у батальйоні у 2015 році з протитанкістом на псевдо «Тур».
− Туре, − запитав тоді в солдата, − «Айдар» дійсно є такенним жахом для вороженьків?
− Ще й яким! – Почув у відповідь просякнуту сарказмом тираду. – Пам`ятаєте недавно полонених російських спецпризначенців – капітана та сержанта? Ми їх одразу після бою прооперували в нас в батальйоні. Так прийшовши до тями, сержант – здається, на прізвище Олександров, слізно заклинав хлопців, аби його не віддавали в руки «Айдару». Бо «Айдар», на його думку, це «обколені наркотою зомбі, які розбирають людей на внутрішні органи для продажу за кордон». Та була ще хохма. Ми у відповідь його ласкаво так, лагідно, заспокоїли: «Так ти, парубче, вже у «Айдарі»… Нирки, серце, й усе інше все ще при тобі! Із «грізним» диверсантом сталася німа істерика…
Оповідь Зозуліна на цю тему збіжна. Наводжу її майже дослівно.
«Зайняли ми влітку 2016-го село Новомихайлівку під Мар’їнкою, хутко облаштували бойові позиції. Командири почали планувати подальші дії батальйону, оскільки ми – штурмова частина, звикли завжди йти уперед, забезпечивши собі надійні тили. А тут…День минає, другий, третій. А велике село, немов вимерло!
Зрозуміло, ми занепокоїлися: зазвичай із нами в цілях безпеки одразу контактували принаймні місцеві «авторитети». Провели дипломатичну розвідку. Виявилося, що всі тут, на третьому році війни, чомусь безмірно наполохані тим, що ми – «Айдар». Під владою бойовиків місцеві безугавно вислуховували по телебаченню російську маячню про наші «звірства». Тому люди навідріз відмовлялися від діалогу,тим більш – від співпраці.
«Коли перехопили фуру із контрабандою, у якій мався крам від мила до червоної риби. Ми загнали її у село та пороздавали всі трофеї людям, які тут аж ніяк не жирували…»
Десь зо два тижні мешканці Новомихайлівки навіть не випускали побавитися з хат надвір своїх дітей. Ну, і отаке свинство тривало, доки наші хлопці не перехопили фуру-довгомір із контрабандою, у якій мався крам від мила до червоної риби. Ми загнали її у село та пороздавали всі трофеї людям, які тут аж ніяк не жирували. Важко описати їхнє замішання. Але остаточно тутешні страхи розвіяли батальйонні розвідники, перекривши абиякий доступ до села озброєним чужинцям. Спокій, як відомо, дорогого вартий…»
«Дай мені, Боже, силу змінити те, що можу!»
Діалог із Миколою наприкінці зустрічі
− Миколо, а чи багато твоїх колишніх друзів або знайомих воює проти нас?
− Достобіса. З маминого проросійського за настроями села, наприклад, на бік росіян у 2014 році перекинулася приблизно половина чоловіків. Повірте, я не перебільшую. Дзвониливони мені, коли взнали, що пішов воювати в «Айдар». Не лаяли, не погрожували. Одне запитували: «Невже ти віриш, буцімто ви переможете армаду росіян?» У мене вистачило клепки не купитися на дешеві провокації. Одній мамі сказав, що мені із перевертнями не по дорозі…
− І що мама?
− Благословила. Вона, як і уся моя невеличка родина, з діда-прадіда корінна донеччанка. Утім, тільки й сказала: «Слава Богу, синку, що обрав ти чесний шлях».
− Ти перевівся до Військової служби правопорядку через одруження, народження доньки Анни та необхідність догляду за мамою-пенсіонеркою. Не сумуєш за «Айдаром»?
− Ще б пак! Побратими з мого батальйону, як і раніше, залишаються моєю другою сім’єю. Якось у Кримському на позиціях «Жолобок» та «Ханой» сталися одні із найважчих боїв для наших підрозділів. Після артилерійського удару бойовики пішли в наступ, дійшло до рукопашної. У нас було дуже багато «трьохсотих», серед них – і нинішній хресний моєї дочки Анни Сашко. Ми вижили й вистояли, а тепер дружимо родинами.
