Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
«Крики людей було чутно за кілька кілометрів…»
У роки Другої світової війни карателі спалили дотла сотні українських сіл разом з їхніми жителями
«Ніякого жалю та співчуття до мирного населення…»
У травні 1941 року в Берліні була затверджена директива «Про військову підсудність у районі “Барбаросса” і про особливості повноваження військ». Її автори на чолі з рейхсфюрером СС Генріхом Гіммлером вимагали від вермахту «придушувати будь-який опір новому окупаційному режиму й знищувати всіх запідозрених у симпатії до партизанів». Зауважувалося, що «у німецьких вояків-визволителів не повинно бути ніякого жалю та співчуття до мирного населення».
До речі, думка, що війська вермахту лише воювали з частинами Червоної армії, а всі звірства стосовно цивільного населення чинили виключно каральні загони СС, хибна: на рахунку вояків вермахту, які першими заходили в захоплені міста й села, тисячі військових злочинів. І тим, хто їх чинив, не може бути ніяких виправдань. Але заради справедливості треба сказати й про те, що, м’яко кажучи, до їх скоєння так чи інакше були причетні й радянські партизани, підпільники.
Нагадаємо: всі партизанські загони, що діяли на теренах України, до літа 1942 року складалися здебільшого з кадрових співробітників НКВС. Усього було 1565 таких загонів, а це майже 35 тисяч осіб. Що це були за люди?
— Більшість із них були вірними служаками Сталіна, на совісті яких було чимало невинних жертв з-поміж пересічних українців, на яких вони фабрикували справи і розстрілювали, — каже історик Руслан Забілий. — Тому сентиментальним ставленням до цивільного населення не вирізнялися. Отже, перед тим як скоїти проти німців якусь акцію, не замислювалися над наслідками для цих людей. А вони, ці наслідки, були жахливими.
На початку грудня 1941 року партизани Чернігівщини в селі Погорільці розгромили малочисельний німецький гарнізон з кількох десятків солдатів і офіцерів. У відповідь карателі наступного ж дня знищили сусіднє село Тополівку, спаливши понад 200 дворів з їхніми жителями.
У спеціальному донесенні заступника наркома внутрішніх справ СРСР Івана Сєрова, у якому йшлося про діяльність українських партизанів, було сказано:
«…Партизанський загін під командуванням товариша Черняка, що діє у Ямпільському районі Сумської області, здійснив наліт на село Антонівку і знищив 6 танків противника. Після цього німці спалили село. Загін під командуванням товариша Коновця здійснив напад на німецький штаб у селі Бондари. Після цього німці спалили село».
Найбільше німці спалили сіл на Житомирщині — 112, найменше на Львівщині — 1. У 12-ти областях «червоний півень», пущений цими покидьками, не зачепив жодного населеного пункту. Загалом не спалено жодного села. Найбільша кількість знищених сіл у Житомирській, Сумській, Чернігівській, Хмельницькій областях, де якраз і перебувало найбільше партизанських загонів.
Найбільша кількість спалених сіл припадає на 1943 рік, найменша — на 1941-й. А ось дату спалення 23 сіл встановити неможливо, 22 села палили двічі у різні дати й у різні роки. Першим селом, що пережило таке жахіття, була Баранівка Полтавської області. 4 листопада 1941 року тут зупинилися на перепочинок 6 німецьких вояків. До цього тут не бачили жодного німця. Появі такої малочисельної групи гітлерівців неабияк зраділи місцеві партизани й у ніч на 5 листопада атакували їх у будинку, де ті заночували. А вже опівдні Баранівка була оточена карателями. Вони зігнали селян у центр села й вимагали видати партизанів чи хоча б повернути захоплені документи. Партизани були неподалік і знали про ці вимоги. Не одержавши відповіді, німці спочатку розстріляли 10 осіб, а потім спалили село. Пожежа вирувала до пізньої ночі. Так згоріло одне з найкращих українських сіл, засноване ще в першій половині 16-го століття. Так загинули страшною смертю кілька сотень його жителів, серед яких були й діти.
«Ніхто вас не чіпатиме…»
Поліське село Копице розкинулося вздовж річки Уборть і було оточене густими лісами й непрохідними болотами. 10 липня 1943 року німецькі каральні сили чисельністю до тисячі осіб, зведені в один посилений штурмовий батальйон під командуванням гауптштурмфюрера Гюнфхера, увійшли до нього. Але не застали там нікого, люди сховалися в лісових чагарниках. До них гітлерівці відправили парламентера, який оголосив, що німецька поліція не зачепить жодного мирного мешканця, оскільки німці знають, що селяни не підтримують партизанів. Їм також пообіцяли видати дефіцитні на той час продукти харчування, якщо вони повернуться до своїх домівок. Ті повірили німцям. Та щойно люди ввійшли до села, карателі зігнали їх на центральну площу. Для більшої достовірності про жахіття, яке тут влаштували нелюди, процитуємо звіт керівника каральної операції Гюнфгера:
«Доповідаю, що доручену мені бойову операцію «Пані Хельга»… успішно здійснено. Ми відмовилися від команди могильників, які своїми лопатами і ямами жахають туземців. Для ліквідації тіл використовували дерев’яні будинки як одноразові крематорії. Кілька бандитів кинулись тікати, але їх підкосили кулеметники. У цей же час до лісу метнулася зграя дітей, частину з яких спіймано й розстріляно, а частину, що розсіялася по болотах, було ліквідовано потім.
Під час Другої світової війни німецькі кати спалили близько 350 українських сіл. Подібної статистики не знає жодна з країн світу, окупованих у роки війни фашистами.
