Вперше встановлюються зрозумілі терміни служби та створюються прогнозовані правила для військовослужбовців. За словами заступника Міністра оборони України Мстислава Баніка, однією…
Напередодні Дня медика АрміяInform поспілкувалась із санітарною інструкторкою окремої механізованої бригади ЗСУ Оленою. Наш кореспондент поцікавився, як приходять у цю професію, як відбувається перший виїзд бойового медика та чи підвищився рівень військової медицини.
«Холоднокровність приходить з часом»
— Я родом із Рівного. Закінчила Дубенський медичний коледж. У родині — всі військові. У мене був вибір: піти шляхом мами — стати військовим медиком або батька — бути військовослужбовцем… Від початку намагалася потрапити в бригаду, де нині служу, бо тут проходив службу мій тато, — згадує Олена.
У війську вона з 2019-го.
— На мій погляд, рівень військової медицини підвищився. Якщо порівнювати колишні протоколи і сьогоднішні «натовські», то відмінностей майже немає. Але стандарти Альянсу конкретніше розставляють пріоритети, що і за чим має йти: порядок введення препаратів, застосування тих же турнікетів. Зміни ніби невеличкі, але вони дуже корисні, — наполягає дівчина.
Вона стверджує, що для бойового медика важливо вміти приборкати страх.
— …Бувають моменти, коли потрібно концентруватись, надати правильно медичну допомогу пораненому і врятувати йому життя. Як на мене, санінструкторам найважче саме в емоційному сенсі, — розповідає співрозмовниця.
За її словами, точно не зможе стати бойовим медиком людина, яка не бажає займатися цим:
— Якщо немає мотивації, то нічого у неї не вийде… А та ж холоднокровність приходить з часом. Бо перший «двохсотий» — це завжди дуже великий стрес. Пізніше вже адаптуєшся, страх минає, — ділиться враженнями Олена.
«Важливо, щоб у підрозділі була людина, яка передаватиме тобі свій досвід»
Дівчина пригадує перший випадок, коли довелося допомагати.
— Нам повідомили: в одному з підрозділів є «трьохсотий». Ми швидко машиною вирушили до точки евакуації. Згодом уточнили: поранених кілька. Тому викликали ще одну машину. І поки чекали, вже заправляли крапельниці, готували препарати: знеболення, адреналін, дексаметазон. Бо коли виїжджаєш, ще не знаєш, на «що» ти їдеш. Подробиці до нас доходять трішки пізніше: коли відбувається попередня евакуація й бачать людину після надання їй невідкладної допомоги. Тільки після цього пораненого доставляють до нас… Тому тоді ми підготувались до будь-якого варіанту. Перший хлопець, якого привезли, був дуже важкий. Ми йому у вену почали вводити препарати, швиденько закрили машину й попрямували до стабілізаційного пункту… Там лікар одразу визначив пріоритети: хто важкий, кому насамперед надаватимемо допомогу. Як стабілізували всіх, передали хлопців у реанімаційну машину, яка приїхала за ними з госпіталю, — розповідає бойова медикиня.
Вона стверджує, що той, хто хоче стати санінструктором, має спочатку вивчитись у медичному коледжі:
— Бо знання, здобуті там, знадобились у війську. Важливо, щоб у підрозділі була людина, яка тобі передаватиме свій досвід. Мені така трапилась. Колега пройшла великий бойовий шлях. І найбільше практичних знань я взяла саме від неї. Тому дякую тендітній жіночці з великим серцем —пані Валентині з позивним «Ромашка», яка стала для мене фронтовою матір’ю, за її допомогу, підтримку й настанови.
