Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
14 червня 2014 року під час заходу на посадку в Луганський аеропорт терористи обстріляли Іл-76 із десантниками 25-ї повітрянодесантної бригади на борту. Охоплений вогнем літак упав за сім кілометрів від злітної смуги й вибухнув. Катастрофа забрала життя 40 десантників і дев’ятьох членів екіпажу 25-ї бригади транспортної авіації.
Свідками трагедії стали оборонці Луганського летовища, які у ворожому оточенні чекали на підкріплення. Після збиття літака ситуація навколо аеропорту різко загострилася, розпочалися запеклі бої за ЛАП.
У річницю цієї страшної ночі про перебіг подій згадують військовослужбовці окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади.
Десантник Микола розпочав службу у 25-й бригаді, коли вона ще дислокувалася у Болграді. Чоловік розповідає, що його підрозділ одним із перших отримав завдання взяти під контроль летовище Луганська.
«Наш другий батальйон поділили на дві десантно-штурмових групи. Наша висунулася у Дніпропетровський аеропорт, завантажилися в Іли, вилетіли вночі на Луганськ. Ми були першими з 25-ї бригади, на той момент там вже була 80-ка й підрозділи Національної гвардії, які відійшли у аеропорт із самого Луганська. Тоді ще АТО не розпочалася, ми мали організувати охорону і оборону летовища, жили ще у наметах – у будівлі не заходили, аеропорт працював, люди ходили на роботу. Поступово ситуація загострювалася, розпочалися погрози, поодинокі обстріли зі стрілецької зброї, гранатометів.
Згадую, якось стоїмо вночі з комбатом, чуємо доповідь з нашого блокпоста: «Спостерігаю довгу чергу трасерів із міста». Ми до того не бачили артилерійських обстрілів – яка черга?
І почалися прильоти «Градів», сховалися в укриття. Поруч із нами була смуга з Ан-2 – по ній прийшло приблизно 20 штук. Комбат тоді сказав: «ось і перший град».
І так із кожним днем усе жорсткіше і жорсткіше. Почали обстрілювати з мінометів. Зі стрілецької зброї зрідка, бо зрозуміли, що нам є чим відповісти. Потім до танкістів 1-ї танкової бригади прилетіло підкріплення – мінометна батарея. Одразу встановили міномети. А надвечір розпочався ворожий мінометний обстріл, з усіх боків ми фіксували рух техніки.
Артилеристи дали відповідь по всьому, що рухалося і стріляло, молодці – завдавали ударів по всьому, що виявляли. У противника тоді був такий шок, що днів п’ять-сім панувала тиша. Потім знову постійні обстріли з «Градів», кільце оточення дедалі стискалося.
…У ту ніч перший борт сів без проблем, ні спалахів, нічого. Командир бригади військо-транспортної авіації саме заходив, вони сіли. Другий борт почав викидати теплові пастки і я побачив, як ніби зірка почала підійматися у небо, потім спрацював самоліквідатор – це був перший постріл. Я доповів по радіостанції, що бачив пуск ПЗРК, в ефірі почався шум. Зрозумів: щось сталося, чую – «Удар по птаху», тоді пішли трасери з землі, борт завалився на бік, зник, потім спалах і дим.
До останнього сподівалися, що хтось лишився живим, організували рятувальну операцію, приїхали на місце. Ну, а що там… Фото всі бачили. Людей цілих взагалі не було…
Збирали хлопців, забрали з собою в аеропорт.
На полі, де збирали – усюди тільняшки… Фотографії, особисті речі, зброя, документи, флешки з телефонів – щоб хоч щось віддати родичам. Списку ми не мали, не знали, хто там був на борту. Бачу частину від ствола автомата, побитий, погнутий, потягнув за нього – там шматок кітеля, з нього випало опалене посвідчення. Пропуск у штаб сплавився з першою сторінкою – не можливо подивитися. Посвідчення прапорщика, листаю далі й тут розумію, що зараз цю людину впізнаю – там написано 82-й рік, Болград. Мій земляк, Сергій… Я реально опішив від усвідомлення того, що знаю багатьох, хто там був. Намет, в якому я жив, Сергій сам привозив, сиділи, спілкувалися постійно… Тут стало доходити, що твої друзі, люди з якими багато років знайомий, могли бути на цьому борту.
Тяжко. Після цього жорсткішими стали, ніби щось вимерло в нас…» – згадує офіцер.
Старший прапорщик Руслан Шпак прилетів у ЛАП у літаку, якому вдалося здійснити посадку тієї ночі. Технік розвідувально-десантної роти завантажував бойові машини у літаки.
«Брав активну участь у завантаженні техніки у Дніпрі. Так вийшло, що дві одиниці пішли у перший Іл, в якому летіли ми, ще одна в інший. По приземленню почали розвантажуватися, коли виходили на рампу, побачили, що ніби виростає ядерний гриб – один в один, як описує посібник. Ніч була темна, безмісячна.
Безумовно, нас це приголомшило – коли летіли, не знали, що на нас очікує. Одразу стало зрозуміло, де ми. Прийшло розуміння, що почалася справжня війна.
Багато знайомих та друзів загинули на тому борту. Через поспіх і те, що підрозділ був зведений, я не знав точно, хто у ньому летить, лише пізніше дізнався. Важко це. Хлопці, які зі мною були, намагаються все це забути – перебування в оточенні, обстріли. Невідомо, що буде з тобою завтра чи цього вечора. Намагалися постійно чимось займатися, аби відволіктися. Я додатково виконував обов’язки заступника комбата з озброєння.
Були там до середини серпня. Через тиждень після збиття літака інтенсивність обстрілів посилилася – по сім-вісім обстрілів з «Граду» за день, стільки ж уночі. Дивуюся, як це ми пережили. Згадую, як пересиджували обстріли – хлопці засічки робили на стіні, рахували. Ми розшукали десь телевізор, змайстрували антену і дивилися російське телебачення. І за півтора місяця один-два рази на тиждень там говорили, що Луганське летовище узяли штурмом, потім – що воно повністю знищене.
Нам це неабияк підіймало бойовий дух – вороги нас уже поховали, а ми ще живі», – говорить Руслан Шпак.
