Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Керівники підприємств, держслужбовці, айтішники, охоронники… Переважна більшість можуть поділитись власним досвідом служби на передовій – хто контракт відслужив, хто по мобілізації, хто служив у силах спеціального призначення, хто був розвідником, а хто стрільцем… Нині більшість часу вони живуть цивільним життям, проте у будь-який момент готові знову повернутись із мирного життя у воєнні реалії. Мова йде про воїнів територіальної оборони, що із 2018-го служать у бригаді. Коли зустрічаються на полігоні — ніхто не хизується навичками чи соціальним статусом, усі рівні.
На підтвердження цих слів підполковник Юрій Парадюк, комбриг територіальної оборони Вінниччини, одразу пригадує кумедну історію, що трапилась не так давно…
— Для мене усі «тероборонці» – це воїни. Нещодавно на занятті по-військовому жорстко пояснював резервісту деякі нюанси, а потім дізнався, що він – голова райдержадміністрації. Та «білоручок» серед наших резервістів немає, тож ніхто не ображається ні на критику, ні на пояснення. Усі – бойові, небайдужі та перспективні.
Офіцер розповідає, як би не втомлювались на заняттях, хочуть ще більше стріляти і тренуватись. Тож, окрім планових заходів, вони ще й зустрічаються «неформально».
— Кажуть: що там тих зборів раз на місяць, треба ж постійно вдосконалюватись! До прикладу, рота контрдиверсійної боротьби часто самостійно збирається і відпрацьовує проходження на місцевості. Нещодавно вдалось організувати стрибки із парашутами на безоплатній основі. Я такі наміри завжди підтримую, й за можливості сам долучаюсь. Стрибав разом із хлопцями. Ще серед наших резервістів є інструктори зі скелелазіння, тож спробували себе й у такій активності. Тішить, що у людей горять очі від зустрічей, що вони – активні.
За віком більшості місцевих «тероборонців» — за 40. Юрій Борисович ділиться, що звертаються і ті, кому за 60, та офіційно зарахувати їх до складу бригади немає змоги.
— Часом приходять люди поважного віку, та з таким досвідом, що легко дадуть фору молодим. Залучаємо їх як інструкторів до занять. Є у нас кілька таких кадрів, які пройшли гарячі точки, обіймали посади у військах спецпризначення, найстаршому із них – 65, та повчитись у такої людини дійсно є чого. Нещодавно звернувся чоловік, який на війні зазнав поранення і за висновком медичної комісії ми взяти його не можемо, тож запропонували також долучатись до занять. Він без вагань погодився, хоч це і на волонтерських засадах. Загалом, наші інструктори – не завжди є учасниками бойових дій, це насамперед професійні вузькоспеціалізовані фахівці. До прикладу, є людина, яка чудово розбирається у топографії та орієнтуванню на місцевості. Тож він вчить усім нюансам проходження маршрутів, азимутам, орієнтуванням. Виконувати стрільбу із АК навчає вже інший інструктор…
У колективі бригади – як жінки, так і чоловіки. Комбриг зауважує, що передусім шукають хороших фахівців, гендерне питання тут ні до чого.
— Зустрічаються у нас і родинні історії, – додає Юрій Парадюк. – До прикладу, є два рідні брати, один служить командиром відділення, другий – начальником служби.
На запитання, про що найбільше болить голова як у командира частини, офіцер відповідає чесно…
— Болючим залишається питання відсутності постійних місць дислокації. Ми знаходимось на базах центрів комплектування, місця формування визначені на базі шкіл, училищ… Вони є досить умовними, визначеними насамперед для воєнного стану. Якщо тепер, у мирний час, хочемо провести певне заняття – маємо просити про допомогу. Хочеться ж мати місце, де нарощуватиметься матеріальна база, готуватимуться тактичні місця для тренувань, навчальні класи…
Наостанок Юрій Парадюк зауважує, що із резервістами не спрацюють суто військові підходи «Рівняйсь, струнко!», їх не змусиш крокувати по плацу півдня.
— Але я і не збираюсь цього робити. Насправді з досвідченими людьми, та ще й патріотами, працювати просто та цікаво.
