Ще одним ідеологічним міфом непереможності російського війська тривалий час вважають так звану Куликовську битву. Дуже показово описує цю подію російська Вікіпедія. Куликовська битва – великий бій між об’єднаним російським військом на чолі з Великим князем Володимирським і князем московським Дмитром Івановичем (Донським) і військом правителя частини Золотої Орди Мамаєм, що відбувся 8 вересня 1380-го південніше впадіння річки Непрядва в Дон, на Куликовому полі (південний схід Тульської області). Вирішальна перемога російських військ у цій битві стала важливим кроком на шляху відновлення єдності Русі й майбутнього повалення золотоординців. У РФ з 1995 року 21 вересня відзначають як День військової слави, приурочений до річниці згаданої битви.
Головні герої і дійові особи битви – хто вони?
Щоб з’ясувати, наскільки відповідає дійсності твердження про «велику битву» й «велику перемогу», слід звернутися до історичних джерел і дослідників. Попри велику кількість оповідань, де згадується Куликовська битва, немає єдності істориків у оцінці ані чисельності військ, ані втрат із обох боків, ані власне реальності битви. Але достеменно відомо, що головний герой цієї знакової події Дмитро Донський у час свого князівства був завзятим прихильником влади Чингісидів. Цей персонаж, на підставі саме російських історичних джерел, добре описав у творі «Країна Моксель» Володимир Білінський.
Нащадок Олександра Невського московський князь Дмитро Іванович отримав ханського ярлика на великокнязівський престол ще у дванадцятирічному віці. Він, як і більшість попередників, виховувався у Орді, прилучаючись до татарської культури, звичок і методів правління. Дмитро також присягав на вірність хану. Тобто, залазив на колінах у хомут та повз до ніг хана, принижуючись, як того вимагав тодішній етикет Золотої Орди. Він особисто відвозив у Орду щорічну данину і постійно поновлював ярлик на великокнязівський престол. Тому Донський навіть не мріяв вести рать на звільнення Русі (Московії) від татаро-монгольського ярма, в якому він виконував роль вірного васала. Насамперед він повів дружини проти Мамая, бо той був лідером одного з військових протиборчих угрупувань в Орді, ніколи не належав до роду Чингісхана і вважався узурпатором. Коли князь розбив Мамая, першим, хто привітав його з перемогою над спільним ворогом, був ординський хан Тамерлан. Ця перемога дозволила Орді ще століття панувати та отримувати данину на землях Московії.
У контексті спростування міфів, як Донський здолав татаро-монгольських загарбників, привертає увагу один факт. Насправді у війську розкольника Мамая татар майже не було. В основному там були вихідці з Прикубання: половці, печеніги, Кавказу: яси і алани, Причорномор’я: бродники, черкаси, Криму: фряги й бессермени.
Що насправді відбувалося на Куликовому полі
Ще більш вигаданими та невиразними є і масштаби цієї битви. Як розповідає російський історик Микола Карамзін, полки з піших та вершників чисельністю до 15 тис. осіб разом із обозом із розгорнутими прапорами йшли з Кремля. Це явно не відповідає міфам російських істориків про битву, в якій з обох сторін брало участь до 300 тис. осіб. Крім того, методами палеогеографії встановлено: розмір вільної від лісу частини Куликового поля становив близько 2 кв. км — до 1 км завширшки, до 2 завдовжки. Для порівняння — площа поля Грюнвальдської битви близько 4 кв. км і на ньому розмістилось 66 тис. війська: 27 тис. Тевтонського ордена — у дві лінії фронтом 2,5 км та 39 тис. об’єднаного польсько-литовсько-руського — у три лінії фронтом 2-2,5 км.
Враховуючи висновки щодо існуючих на той час норм насиченості поля бою військами та зважаючи на довжину фронту 1 км, загальна чисельність військ у Куликовській битві не могла перевищувати 10-12 тис. воїнів із кожного боку.
Щодо безпосередньо хронології битви. За даними того ж Карамзіна, вона тривала не більше трьох годин. О 6-й ранку війська побачили одне одного, після чого відбувся двобій Пересвіта з Челубеєм, о 9-й ударив «засадний полк», побачивши який, війська Мамая «не могли протистояти новому строю війська свіжого, бадьорого» і втекли. Ото й уся Куликовська битва!
Дмитро Донський: визволитель великоросів чи захисник Золотої Орди?
Є деякі цікаві подробиці, які збереглися у свідченнях дослідників. Виявляється, що під час битви Дмитро вдався до напрочуд оригінального вчинку: передав свій одяг і коня простому бояринові й наказав тому одягтися у великокнязівську збрую і стати під великокнязівським прапором, а сам, «замаскувавшись в одяг простого воїна», пішов у ряди простолюдинів. Виходить, що Донський не керував битвою як полководець, не управляв військом, а чомусь заховався серед людей. Можливо, він зовсім не хотів, як то кажуть, світитися перед Мамаєм. Символічним є і той факт, що після «великої перемоги» 1380 року на Куликовому полі князь Дмитро Донський не звільнив московські землі від залежності Орди і втік із Москви у 1382-му. Князю видано ярлик на московське княжіння, його сина Василя взято як почесного заручника, на Московію наклали удвічі більшу данину, ніж раніше, і загалом Московія ще майже сто років платила данину степнякам грошима, дарунками й рабами.
На підставі цих фактів можна зробити чіткий висновок: Дмитро Донський був захисником існуючих династичних порядків у Золотій Орді й під час Куликовської битви, передусім, захищав особисті привілеї, даровані його роду ханом Батиєм.
Підготував Олександр Кіндсфатер
