Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
22 травня 1879 року у Полтаві народився журналіст, літературний і театральний критик, голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра.
1. Народився в сім’ї міщан козацького походження. Батько – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, мав власний дрібний візницький промисел. Мати – Ольга Олексіївна – походила з давнього козацького роду Марченків.
2. У Симона Петлюри було 8 сестер і братів. Старший брат Федір був членом Української революційної партії, загинув за нез’ясованих обставин у 1907 році. Молодший брат Олександр обрав кар’єру військового – капітан у царській армії, полковник в Армії УНР. Після Другої світової війни оселився в Канаді. Старша сестра Єфросинія в 1918 році постриглася в монашки і померла в монастирі (є версія, що це сталося під час його руйнування чекістами). За не зовсім зрозумілих обставин померла сестра Тетяна. Марина і Феодосія заарештовані НКВД 1937 року за звинуваченням у «поширенні петлюрівства», розстріляні. Племінник Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським і всієї України.
3. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі. 1895 року вступив до Полтавської духовної семінарії. Захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Гарно співав, грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового «Кобзаря», творів Котляревського й історичної літератури. З 1898-го належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, у 1901 році виключений з семінарії через революційний і «мазепинський» дух – за участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.
4. 1900 року познайомився з харківським адвокатом Миколою Міхновським, автором брошури «Самостійна Україна». Петлюра стає активним членом Революційної української партії. 1901-го брав участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляв громаду духовної семінарії.
5. Рятуючись від арешту, Симон Петлюра у 1902 році виїхав із приятелем Прокопом Понятенком на Кубань. У Катеринодарі (нині Краснодар) вчителював. Однак невдовзі був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Згодом його відпустили, але як «неблагонадійному» заборонили викладати. Тож кубанський історик, член-кореспондент Російської АН Федір Щербина запропонував упорядковувати архів Кубанського козацького війська. Там Петлюра зарекомендував себе як кваліфікований працівник. У той час він підготував першу наукову статтю «О языке народных школ Кубанской области».
На Кубані Петлюра почав писати статті для газет. 1902 року налагоджував співпрацю з «Літературно-науковим вісником», а наступного – «Записками Наукового товариства імені Шевченка». Писав також для РУПівських газет «Добра новина», «Праця», місячника «Гасло». На прохання РУП облаштував у власному помешканні мінідрукарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903-го його заарештували. У березні наступного року випустили під заставу, тож він виїхав до Києва.
6. Під час революції 1905 року брав активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з РУП. Наприкінці 1905-го після амністії повернувся до Києва. Наступний рік у Петербурзі редагував партійний орган «Вільна Україна», у Києві працював секретарем щоденної Чикаленкової газети «Рада». Навколо неї згуртувалися Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов. 1907–1908 роки Симон Петлюра був співредактором органу УСДРП «Слово», дописував до журналу «Україна».
7. У «Літературно-науковому віснику» Симон Петлюра опублікував дописи про театральне життя в Україні. Злет його театрально-критичної думки припадає на 1906–1908 роки. Журнал «Україна» друкував статті «До ювілею Заньковецької», «Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)», «Слово» – «Ювілей М. К. Заньковецької», «Уваги про завдання українського театру», «Мир» – «Українське село і його драматург (Карпенко-Карий – Тобілевич)».
8. 1909-го (за іншими свідченнями, 1911-го) оселився у Москві. На вечірці українського земляцтва познайомився з полтавкою, студенткою Московського університету Ольгою Більською. З 1910 року вони жили у цивільному шлюбі. В 1911 році в них народилась донька Леся. У Москві працював бухгалтером у транспортному товаристві «Росія», видавав коштом української громади журнал «Украинская жизнь».
9. Після повалення самодержавства у 1917 році організував у Мінську (там на той момент мешкала родина) український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту і делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд (відбувся 18–21 травня 1917-го в Києві). Його учасники обрали Симона Петлюру головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення 28 червня того ж року Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першим Генеральним секретарем військових справ.
10. 27 липня 1918 року Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці протиурядового заколоту. Майже 4 місяці його утримували в Лук’янівській тюрмі. 13 листопада звільнений. Виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця). До складу Директорії Петлюру обрали заочно.
11. У грудні 1918-го Директорія повалила гетьманську владу. 19 грудня 1918-го українська армія увійшла в Київ. Почалося відновлення республіканського устрою та УНР. 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агресію проти України. У травні Симон Петлюра очолив Директорію (одночасно вийшов із УСДРП). У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії. За цих обставин багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії, Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. У жовтні 1920-го Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані.
«Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь… Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національно державні змагання повинні перейти довгі щодо терміну і тяжкі своїми пробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються… Я бачив, що українські партії мають силу революційну, деякі розкладову, а творчої, організаційної не мають… Вони не усвідомили головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву – Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас – занадто ще сильна: с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі. Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну» (з листа Симона Петлюри до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка. 1922 рік)
12. Російська пропаганда активно звинувачувала Петлюру у єврейських погромах. Відбулися криваві погроми євреїв. Здійснювані військами Антона Денікіна, червоноармійцями, різними грабіжниками та анархістськими загонами. 12 квітня 1919 року Директорія видала прокламацію, в якій ішлося: «Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме усіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв». Наступного дня Симон Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська видав наказ арештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до погромів.
27 травня 1919-го Директорія ухвалила закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Винуватців передавали до військових трибуналів. Під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах; у Райгороді – офіцера Міщука та кількох козаків; у містечку Смотрич – 14 козаків; страчено також отамана Семесенка – організатора страшного Проскурівського погрому в лютому 1919-го.
13. Москва постійно вимагала у Варшави видати Петлюру. Тож він змушений був постійно переховуватися. Під псевдо Полтавченко залишив Тарнов. Перебрався до Варшави. Там продовжував проводити переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво урядом і військовими підрозділами та інституціями на території Польщі. Після того, як виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків, Петлюра 1923 року з паспортом, на прізвище Степана Могили, через Будапешт (Угорщина), Відень (Австрія) та Женеву (Швейцарія) восени 1924 дістався Франції (згодом до нього приєдналися дружина й донька).
Прибуття Петлюри до Парижа суттєво пожвавило еміграційний політикум. Для його згуртування 1925 року створили тижневик «Тризуб». Для Петлюри паризький період позначений активною публіцистичною діяльністю: друкує багато статей на теми громадсько-політичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, консолідацію політичної еміграції.
25 травня 1926-го біля 14-ї години загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.
«Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами» (Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка. 1926 рік).
14. «Петлюрівщина». Процес над убивцею відбувався в атмосфері інспірованих і фінансованих Кремлем наклепів щодо антисемітизму Петлюри. На захист кілера виступив і Максим Горький. Більшовицька адміністрація залучала й маніпульований нею міжнародний робітничий рух. Під потужним тиском французький суд присяжних звільнив убивцю від покарання. В СРСР комуністична пропаганда вкорінювала в масовій свідомості поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» як ворожі, шовіністичні, буржуазні, антибільшовицькі явища.
За інформацією наданою Українським інститутом національної пам’яті
