Це критично необхідний крок для адаптації Збройних Сил України до реалій війни нового покоління. Розбираємося, як Україна переходить від ситуативних…
Як не страшно це звучить у 21-му столітті, але їхні долі поєднала війна. Саме у війську Іван та Євгенія знайшли один в одному споріднені душі; на «нулі» він зробив їй пропозицію, та й шлюб укладали в одному із прифронтових міст у надзвичайно стислі терміни. Але хіба важливі всі ці нюанси, коли двоє люблячих сердець прагнуть одного – бути сім’єю. На жаль, про свою новоспечену родину закохані розповідали не обіймаючи один одного, а, практично, викроївши кілька хвилин з буденного графіка на різних бойових позиціях в районі проведення операцій Об’єднаних сил. Але в обох було стільки тепла і ніжності в розповідях,що не підкорити вони не могли. Йдеться в повідомлені на офіційній сторінці 92-ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка.
Ще майже два роки тому їх об’єднувала лише одна мета – захист рідної країни. Женя прийшла до війська добровільно 2016-го, Іван – двома роками пізніше. Вона – з вищою економічною освітою і готовністю боротися за рідну землю до перемоги, він – після магістратури із двома дипломами – інженера-програміста та офіцера-психолога, а також нестримним бажанням визволити рідну Донеччину з окупації. «Наша перша зустріч відбулась на «нулі»,- згадує дівчина,- то був жовтень 2019-го року, «промка». Ввечері починались ворожі обстріли і Іван, наполегливо і суворо, зробив мені зауваження, що я не там стою і треба бути обережною, коли пересуваєшся позицією. Я на той момент не перший день служила, тому приємно було усвідомлювати, що в новому колективі думають про безпеку бійців і не панькаються. За час служби я настільки звикла працювати поряд з чоловіками, що спокійно сприймала чіткі накази і в жодному разі не проявляла якісь жіночі примхи. Тож коли згодом доводилось спілкуватись з Іваном, всі розмови сприймала, як товариські. Спочатку багато говорили про роботу, Ваня часто писав смс-ки, ділився думками і переживаннями, я в нього питала: «Ти ж психолог! Навіщо тобі мої поради?», а він відповідав: «Психологам теж потрібно з кимось говорити». Так все і пішло-поїхало.
Приїхавши у ППД після ротації, Іван запропонував Євгенії поїздку до Харкова. Життя військових доволі монотонне , тому, вечір проведений за територією військової частини і у цивільному одягу, це вже круто. А якщо це – місто, яке обоє добре знають, адже вищу освіту отримували саме у Харкові, то й поготів. Іван показав Жені свої улюблені місця і вже тоді зрозумів, що серце калатає і душа співає. Женя сприймала спілкування, як дружні відносини. Навіть після поїздки на малу батьківщину Івана до Маріуполя та знайомства з родиною хлопця, не відчувала особливого потягу. Ваня не поспішав. А через деякий час і «військова броня» Жені почала танути. Конкретного дня я не згадаю, – зізнається захисниця, – просто відчула тепло в серці, бажання побачити, поговорити, хвилювалась за нього, коли були обстріли. Так все і сталося. Ніколи не думала, що за півтора роки дружби можна виплекати кохання.
Нещодавно Іван освідчився Жені. Це сталося вже тоді, коли бригада виконувала бойові завдання на Сході. Пара служить у різних ротах, тому бачаться вкрай рідко. Іван згадує: «Перед тим, як їхати на важливе завдання просто якась сила мене потягнула до Жені. Я дуже хотів почути від неї : «Так!». Приїхав, став на коліно, вона була ошелешена, але відповідь мене задовольнила. Дуже важливо знати, що на тебе чекають.» Через деякий час так само неочікувано Іван написав Жені: «Давай завтра розпишемось. Так чи ні?» Відповідь була однозначна. Наступного дня молодята перевдягнулись у цивільне, заїхали за обручками, квітами і … уклали шлюб. Івану вдалося домовитись із РАКСом у прифронтовому місті про експрес-церемонію.
На жаль, війна вносить свої корективи у життя військових, відкладати «на потім» почуття неможливо та й не потрібно. Попри ризик на фронті і обов’язок, а отже постійне перебування, як-то кажуть, у строю, молодята створили родину. Мріють про дітей, і, звісно, весілля у сімейному колі – з рідними та друзями. А поки телефонують один одному після обстрілів і зізнаються в коханні. Женя дякує Івану за те, що робить її кращою: ніжнішою, лагіднішою, щасливішою. Іван, переповнений почуттів, лагідно називає її «Моя маленька дівчинка.» Хочеться від щирого серця побажати новоспеченій родині пройти крізь воду, вогонь і мідні труби цієї війни і залишити ці неймовірно ніжні почуття та зустріти, «золоте» весілля. З Міжнародним Днем родини, дорогі Іван та Женя!
