У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Коли постало питання обирати майбутній фах, Марія Мартиненко, не вагаючись, подала документи до Гайсинського медичного училища, що на Вінниччині. Після закінчення навчального закладу з червоним дипломом молода спеціалістка рік працювала фельдшером на ФАПі, а потім у цивільних лікарнях. Водночас дівчина закінчила магістратуру Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича за фахом «біохімік».
А згодом життя закрутилося так, що Марія почала працювати терапевтичною медичною сестрою гастроентерологічного відділення тоді ще Вінницького військово-медичного центру Повітряних Сил. Через якийсь час уклала контракт на військову службу. Наразі старший сержант Марія Мартиненко – старша медична сестра клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. У лавах Збройних Силах України жінка вже майже 15 років.
– Як би, можливо, це не банально звучало, в армію мене привела любов до України. Мій чоловік колишній військовослужбовець, – говорить Марія. – Тож я завжди була готова за першим покликом стати на захист Батьківщини.
Так і сталося в травні 2014-го. Сержант Мартиненко вирушила на схід держави у складі першої ротації 59-го військового мобільного госпіталю. І допомогли медику не розгубитися в обстановці загальної невизначеності та швидко обжитися в польових умовах… навички, які здобула, займаючись бойовим гопаком.
– Звісно, що стосується робочих моментів, то в мене вже було достатньо досвіду, аби одразу по приїзду в Оріхове на Луганщині розпочати надавати медичну допомогу. Ба більше, до своїх обов’язків я ставлюсь як військовослужбовець: є завдання, і його потрібно виконати. Готова я була і до побутових, і до психологічних труднощів, адже на той час я вже кілька років освоювала мистецтво бойового гопака у Вінницькому осередку Міжнародної асоціації. Я неодноразово ходила у походи, тож жити і працювати кілька тижнів у наметах у полі, ночувати в спальних мішках для мене не було дуже важко.
На сході країни Марія Мартиненко доглядала прооперованих поранених, робила їм уколи, ставила крапельниці, вимірювала тиск – звичайна робота терапевтичної медичної сестри. А ще – упродовж десятків хвилин слухала розповіді воїнів. Ні, вони не жалілися, не плакалися, вони просто розказували про своє мирне життя, колишню роботу, родини, коханих… І про те, що назавтра вони повинні повернутися до строю та йти в бій…
– Був у нас хлопчина, років десь 20-ть, майже весь посічений осколками, я навіть джгут не могла зафіксувати, аби вколоти крапельницю. І вже глибокою ніччю чую, як він сидить і говорить, ледь стримуючи сльози, мамі телефоном, що з ним усе гаразд. А мати в нього була онкохвора, а він у неї один син. Пам’ятаю дівчину з «Айдару», яка просиділа всю ніч, практично на землі, біля ліжка пораненого побратима. Ми їй ще ковдру давали, аби не застудилася. Багато було 18-20-річних хлопців і дівчат, неймовірно сильних духом, справжніх, налаштованих будь-що боронити Україну.
А ще жінка відзначає і приємні моменти, які врізаються у пам’ять на все життя. Такою подією для Марії стала звичайна цукерка, якою її з подругою пригостив боєць зі Львівщини.
– Він біг до нас через все поле, побачивши білі халати. Сказав, що вдома в нього донька, така десь, як ми, за віком. І пригостив… льодяником. Ви навіть не уявляєте, якою смачною та солодкою була та розділена навпіл цукерка.
Удома на Марію чекали чоловік та 10-річний син Валерій. До речі, саме завдяки сину жінка і почала займатися бойовим гопаком. Адже спочатку в гурток відвели 6-річного Валеру, а вже потім до нього приєдналася мама. Марія має рівень майстерності «Жовтяк» і є чи не єдиною жінкою у Вінниці, яка може похвалитися вмінням застосовувати елементи козацького бою. Проте, як зізнається старший сержант, в гопаку для неї головне – не рукопашні техніки бою, а духовний розвиток, вивчення історії України та її традицій, зустрічі з однодумцями.
– Я навіть на сході держави продовжувала тренуватися, вставала зі сходом сонця о пів на четверту та робила фізичні вправи. Дивлячись на мене, дехто з колег зацікавився бойовим гопаком і по поверненні до Вінниці долучився до гуртка.
Сьогодні старша медична сестра Марія Мартиненко відповідає не лише за організацію роботи поліклініки та забезпечення її медикаментозними засобами. Від її професіоналізму залежить чіткість і злагодженість у роботі медсестринського персоналу всієї поліклініки.
