9 жовтня 2025 року Борщівський районний суд Тернопільської області оголосив вирок у справі № 594/1204/25: мешканку регіону визнали винною у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України…
19 березня в районі населеного пункту Водяне Волноваського району Донецької області внаслідок обстрілу позицій ЗС України зі 120-мм мінометів і гранатометів різних систем загинув Андрій Володимирович Грабар, молодший сержант, військовослужбовець 36-ї бригади морської піхоти.
Так по-військовому стисло повідомили про загибель молодого морпіха українські медіа… Ворожа міна пробила і насип, і перекриття спостережника, де чатував морпіх, не залишивши Андрію, який лиш нещодавно повернувся з відпустки, жодного шансу.
Кореспондент АрміяInform записав інтерв’ю з воїном наприкінці минулого року. «Танчик» ніколи не ліз у відеокамеру й не вихвалявся своїм бойовим шляхом, тож про себе під час розмови майже не розповідав. Більше про побратимів, про те, як важливо зберегти їхні життя, щоб усі повернулися додому живими, та про присягу морського піхотинця, що не завжди сумісна з умовами перемир’я…
Миколаївський айтівець — кремезний 25-річний чоловік був старшим на опорнику. З першої ж хвилини перебування на позиції було зрозуміло: хлопці йому довіряють і поважають. Він вільно розмовляв англійською, багато читав, постійно укріпляв позиції та надихав побратимів. Роки війни не вплинули на його лексику чи манери, лиш зробили справжнім професіоналом військової справи. Андрій навіть задумався про вступ до військового вишу.
— Моя історія зовсім не особлива, вона схожа на історії інших морпіхів. Почалась війна — пішов захищати країну. Як в таких умовах продовжувати займатися програмуванням у Миколаєві? Та, якщо чесно, під час активної фази війни було морально простіше. Коли ми бачили, що противник переходить в атаку — ми давали адекватну відповідь, відбивали напади, прикривали ділянки, захищали свої життя та життя українців… Тепер доводиться служити за дещо іншим сценарієм…
За день до зустрічі з журналістом АрміяInform позицію, що за кількасот метрів від ворога, обстріляли. Вкотре… Окупанти гатили із заборонених мінометів 120-го калібру, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї… Чоловік намагається бути стриманим, коли пояснює, як зухвало окупанти «не помічають» умови перемир’я. Та поступово розмова з молодшим сержантом стала справжнім криком душі.
— У нас добре обладнані інженерні укриття… Та якщо десятки, а то й сотні разів гатити по позиції, то в якийсь момент і укриття не допоможе. Яке перемир’я? Яка зупинка війна? Якщо взяти тиждень, то із семи днів, можливо, буде один день повної тиші… А так — постійні провокації, снайпери. От кажуть — морська піхота, бойовий дух… Так, це все є! Усі без винятку побратими — сміливі, патріотичні, професійні воїни… Та у нас немає можливості повною мірою використовувати свій потенціал. А ми ж не прикордонники, ми морпіхи, бойові одиниці, ми влучно стріляємо!
«Танчик» ділився, як окупанти ведуть повітряну розвідку як із квадрокоптерів, так і з «Орланів», як українські воїни ледь не щодня бачать ворожі бронемашини, як снаряди прилітають не лише по наших позиціях, а й будинках мирних мешканців.
— Ми як можемо допомагаємо місцевому населенню. Аби не втрачати навичок, регулярно проводимо заняття з бойової підготовки… Та дух морського піхотинця — дух відважного воїна та відданого захисника і така гра в одні ворота довго тривати не може…
