У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
17 березня 1945 року Український Національний Комітет призначив Павла Шандрука командиром Української Національної Армії (УНА). Усі українські військові формування, що діяли в складі німецьких військових формувань (Українське Визвольне Військо, дивізія «Галичина»), об’єдналися в УНА.
Павло Феофанович Шандрук — маловідома постать для українського суспільства. І цей дефіцит національної пам’яті цілком пояснюється тривалим радянським фальшування історії та затиранням імен борців за українську державність.
Народився Павло Шандрук 28 лютого 1889-го в селі Борсуки Кременецького повіту Волинської губернії (нині — Тернопільська обл.). Здобув освіту в гімназії в Острозі, Історико-філологічному інституті в Ніжині та 3-й Олексіївській офіцерській школі в Москві. У грудні 1917 року штабскапітан Шандрук прибув у Харків, де під час заколоту робітники знищили близько 6 тисяч офіцерів. Виїхавши до Лубен, Павло Шандрук у складі українського підрозділу відбив наступ червоних. У січні 1918-го його частина влилася в Окремий запорізький загін генерала Зубара/Олександра Натієва. Згодом Шандрук командував бронепоїздом, Окремим куренем, 9-м стрілецьким полком і 7-ю бригадою 3-ї Залізної дивізії полковника Олександра Удовиченка.
У вересні 1920 року 7-ма бригада Павла Шандрука форсувала Дністер і Збруч у польсько-українському наступі після розгрому військ генерала Михайла Тухачевського під Варшавою й відзначилася в боях проти більшовиків у самостійному листопадовому наступі Армії УНР на Жмеринку й Вапнярку. Після важких боїв Армія УНР під натиском численніших сил противника відступила 21 листопада 1920-го за Збруч на територію Польщі.
Генерал Павло Шандрук так характеризував позицію Антанти: «Світ зазнав великої шкоди внаслідок русофільських тенденцій і політичної короткозорості Жоржа Клемансо, Девіда Ллойд-Джорджа, Вінстона Черчилля. Вони поховали справу української свободи та створили більшовицьку владу… Українській нації, що потопала у крові, відмовлено в матеріальній, технічній і навіть медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої віри в перемогу чи небажання йти на пожертви…»
Після інтернування в Польщі генерал Павло Шандрук у складі 3-ї Залізної дивізії перебував у таборі № 10 у місті Каліш. Був комендантом табору, організовував початкову школу, викладав у таборовій гімназії імені Тараса Шевченка, Школі підхорунжих, розвивав військову науку. Перу Шандрука належали статті «Думки про еволюцію тактики піхоти», «Паніка на війні» та багато інших. У 1925 році брав участь в організації Військово-історичного товариства й підготовці до друку матеріалів з історії Українського війська для першого числа часопису «За Державність».
Низку публікацій — «Симон Петлюра — творець і вождь українського війська», «Роль українського війська у справі поширення національної свідомості», «Армія УНР в літній кампанії 1920 р.» — надруковано у 1927–1935 рр. у Варшаві й Парижі. Український науковий інститут у Варшаві 1933 року видав упорядковану генералом. Шандруком збірку звітів Генштабу Армії УНР «Українсько-московська війна 1920 р.».
Після травневого перевороту 1926 року й повернення у владу маршалка Юзефа Пілсудського українські кола посилили військову роботу. У березні 1927-го організовано Таємний штаб Військового міністерства УНР, а в серпні — Генштаб Армії УНР, де від 1927-го до 1936 року очільником був генерал Павло Шандрук. Генштаб зареєстрував 4 тисячі старшин і 40 тисяч вояків та уклав план мобілізації на випадок війни за визволення України, організував 70 навчальних груп у Польщі, а також групи в Чехословаччині, Румунії та Франції.
Генерал Павло Шандрук із вдячністю згадував про допомогу Генштабу Армії УНР від керівника Бюро військової історії генерала Юліяна Стахевича, сенаторів, депутатів сейму та громадських діячів. За словами українського генерала, «вони вірили в українську справу та розцінювали її як таку, що відповідає польським інтересам».
Продовжуючи військову освіту, генерал Павло Шандрук закінчив 1929 року Радіотехнічний інститут, а 1938-го — Вищу воєнну школу (Академію Генштабу Війська польського). У вересні 1938-го отримав контракт підполковника Війська польського та служив у місті Скерневиці. У березні 1939 року авансований на полковника. Після нападу гітлерівської Німеччини за наказом з Генштабу ВП у середині вересня 1939-го виїхав з Варшави у Львів задля організації українських бригад. У фронтовій зоні заступив хворого командира 29-ї бригади піхоти й відзначився в боях проти німців на лінії «Замостя-Грубешів», за що отримав від польського уряду в Лондоні хрест Virtuti Militari.
У кінці 1944-го президент УНР Андрій Лівицький висунув кандидатуру генерала Павла Шандрука на голову Українського національного комітету (УНК). Переконуючи його, Лівицький говорив: «Чи можемо ми дозволити, щоб наші сміливі вояки — справжній скарб для української справи — загинули?» Генерал Шандрук прийняв пропозицію, хоч знав, що «…співробітництво з німцями матиме незрозумілий вигляд…» Сформовано структуру УНК: голова — Павло Шандрук, заступники — професор Володимир Кубійович і доктор Олександр Семененко, помічники — генерал О. Вишинський і майор Ярослав Фартушний, військова рада — генерал Михайло Омелянович-Павленко, штаб — полковник Аркадій Валійський.
Генерал Шандрук узгодив політичні концепції УНК з лідерами Організації українських націоналістів — Андрієм Мельником і Степаном Бандерою, гетьманом Павлом Скоропадським, а також із грузинською, білоруською, козацькою й іншими громадами. Всі еміграційні осередки вирішили не підпорядковуватися російському генералові Андрію Власову.
Лише на початку 1945-го німці прийняли вимоги генерала Павла Шандрука: «Дивізія Ваффен СС «Галичина» має бути під українською командою, а вояків українців з підрозділів німецької армії перевести в Українську національну армію (УНА)», а також про прапор, відзнаки, присягу на вірність Україні, звільнення українців з концтаборів, свободу преси, зборів і відмову німців від українських територій.
Держсекретар А. фон Штейенграхт 15 березня 1945 року в МЗС Німеччини зачитав і передав Шандрукові декларацію про визнання УНК як представника українського народу. З наказу Війська і Флоту УНК від 15 березня 1945 року підвищено Шандрука до звання ген.-поручника і призначив командувачем УНА. «Декларацію» та «Відозву» УНК до українських громадян надрукували в Берліні. Дивізія СС «Галичина» стала І українською дивізією (УД). Під Берліном розпочали формування Другої УД генерала Петра Дяченка (1900 стрільців). До УНА влилася бригада Тараса Бульби-Боровця (400 стрільців) та інші частини.
18 квітня 1945 року Шандрук прибув до Першої дивізії до міста Фелькермаркт в Південній Австрії, а 25 квітня прийняв присягу на вірність Україні та УНА. У Британський штаб за дорученням Павла Шандрука передали англомовні документи про УНК, УНА і Першу українську дивізію. Після капітуляції Німеччини 8 травня Перша УД рушила з фронту на Захід. Більша група пішла на Філлях до англійців, менша — на Тамсвег до американців. Генерал Шандрук зі штабом дістався Мюнхена й розпочав дипломатичний етап урятування вояків дивізії від передачі СРСР. У Мюнхені 1948 року на загальних зборах Наукового товариства імені Тараса Шевченка за рекомендацією Історично-філософської секції генералів Армії УНР Павла Шандрука вибрали дійсним членом Української академії наук в еміграції.
