У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
У ці березневі дні виповнюється 370 років відтоді, як козаки вінницького полковника Івана Богуна розгромили польське військо під проводом польного гетьмана коронного Мартина Калиновського поблизу острова Кемпа (у радянські часи – Фестивальний) у Вінниці.
Як переконаний відомий вінницький історик і краєзнавець, очільник КП «Центр історії Вінниці» Олександр Федоришен, за майже чотири століття ті далекі події певним чином міфологізувалися, й тепер нелегко відновити їх точно. Чимало для цього, зокрема, зробила радянська історіографія. Так, пам’ятник, присвячений цій битві, був встановлений зовсім не на тому місці, а напис на ньому щодо «польсько-шляхетських загарбників» дуже нагадує «німецько-фашистських загарбників» і є в корні невірною.
– І у війську Богдана Хмельницького тоді вистачало шляхтичів, і на стороні короля і Речі Посполитої воювали українці, – свідчить історик. – Тож говорити про те, що це була війна українців із поляками, не зовсім доречно й правильно.
Події, що передували битві біля Кемпи, були складними й неоднозначними. На переговорах з польською стороною Богдан Хмельницький ініціював питання про встановлення «відокремленої лінії» між землями Війська Запорозького та Польщі, адже після доленосного для козацької України та Речі Посполитої Зборівського договору обидві сторони намагалися дотримуватися status quo. Хмельницький прагнув уникнути війни, адже це б означало новий виток кровопролиття, та ще й в умовах суворої тогорічної зими. В той самий час польський король Ян Казимир продовжував розглядати силовий варіант розв’язання проблеми і навіть вирішив після цього, вже об’єднавшись із козаками, за венеційські гроші розпочати війну з Туреччиною.
Восени 1650 року на українській території почастішали провокації з боку польського вояцтва. А вже на початку лютого 1651 року польське військо на чолі з Мартином Калиновським вирушило в напрямку Бару, готуючись до виступу проти «бунтівного хлопства».
У прикордонних містах Ямполі, Красному, Шаргороді та Стіні наприкінці лютого – початку березня відбулось кілька незначних та, навпаки, вирішальних боїв між коронними військами та козаками. В одних із них перемогла одна сторона, в інших – друга. Зокрема через підступне порушення польською стороною Зборівського договору та несподіваний наступ кінноти загинув легендарний брацлавський полковник Данило Нечай, соратник Богдана Хмельницького.
Вирішальні бої відбулися за кілька тижнів вже у Вінниці. На той час міським замком вважалася споруда, побудована ще на початку ХVІ століття тогочасним вінницьким старостою волинським князем Костянтином Острозьким. Проте за півтора століття, що минули, його вже не можна було вважати неприступною фортецею. Першочергове оборонне значення у ньому надавалося земляним укріпленням. Саме його і зайняли в ніч з 10 на 11 березня польські війська на чолі з Лянцкоронським, яких Калиновський відправив до Вінниці, аби придушити осередок спротиву й знищити ще одного сподвижника Хмельницького – Івана Богуна. Натомість козаки під проводом Богуна зайняли оборону в іншій, більш могутній і фундаментальній споруді, яка була на той момент головною твердинею Вінниці, хоч і не мала статусу замку. Це – Мури, комплекс єзуїтського монастиря з сучасною фортифікаційною системою оборони.
Тут варто зазначити, що якщо навіть цього року після кількох теплих зим березень є досить холодним, і вночі стовпчик термометра ще сягає позначок у – 5-6 градусів, то березень 1651 року видався ще морознішим. Снігопади й сильні морози ускладнювали просування польської кінноти. А тут Богун ще й підготував несподіваний сюрприз ворогові, вирішивши, як кажуть дослідники, у такий спосіб справити поминки по загиблому Данилу Нечаю.
Уранці 11 березня обидва війська зустрілися по різних берегах Богу (як тоді називали Південний Буг) біля Вінниці. Лянцкоронський виїхав із замку на острові Кемпа, Богун – навпроти, з Мурів. Польська кіннота кинулася в атаку. Козаки вдали панічний відступ, і тут сталася подія, яка й дістала назву Вінницького льодового побоїща. Загін Лянцкоронського з двома хоругвами Киселя і Мелешка провалився в заздалегідь прорубані за день то того, притрушені сіном і соломою та заметені снігом ополонки. Жертви, що відступали, раптово перетворилися на мисливців. Розгром був страшним: загинуло багато вояків з польського боку, обидва ротмістри Кисіль та Мелешко потонули в крижаній вінницькій воді. Козаками були захоплені бойові прапори двох хоругв та особисту корогву брацлавського воєводи Лянцкоронського, який теж потрапив в ополонку. Під час панічного відступу та метушні жовніри вирішили, що їхній воєначальник загинув, але під вечір його знайшли на льоду – порубаного та побитого прикладами.
Після розгрому польський загін відступив, зайнявши замок на острові Кемпа та сусідній дворець Замостє (зараз це набережна біля найбільшого в Європі світломузичного фонтану на воді). Другу половину дня польські вояки потерпали від козацької артилерії з Мурів.
Надвечір 11 березня прибули основні сили на чолі з Калиновським. З собою він теж привіз гармати, і Богун, розуміючи всю важкість ситуації, в ніч з 11-го на 12 березня підпалив місто, таким чином закриваючи всі підступи до єзуїтського монастиря, і до свого загону в три тисячі козаків додав ще стільки ж міщан. Розпочалася облога Вінниці.
Облога і штурми, перемовини та тактичні хитрощі з обох боків тривали 10 днів. Це були легендарні 10 днів в історії Вінниці, адже оборона міста була успішно завершена, а стратегічний наступ з метою закріплення польських військ на території Поділля – зірваний.
Звичайно, сьогодні одна з вінницьких вулиць має ім’я Івана Богуна, а ось найближча до місця льодового побоїща – його соратника Данила Нечая, по якому Богун тоді справив крижану тризну.
