У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Процес став показовою сфабрикованою справою, яка «викривала» вигадану антирадянську організацію. Серед засуджених — українська наукова й церковна інтелігенція. Мета «вистави» — дискредитація провідних діячів української культури і громадського життя в межах централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932–1933 роках.
Судилище у вигаданій радянськими спецслужбами справі Спілки визволення України (СВУ) провели в Харківському оперному театрі. Підсудних привозили з в’язниці автобусами, ніби на прогулянку. Їм підносили чай із тістечками. У театральній залі сиділи глядачі, оскільки процес був відкритим і показовим.
Довідково.
Процес відбувся над 45 керівниками і тривав до 19 квітня 1930 року. Всього до судилища залучили 474 осіб
Хто опинився на лаві підсудних?
На лаві підсудних опинилися 45 осіб. Серед них: академіки ВУАН, професори, вчителі, лікарі, кооператори, священники, письменники, студенти, викладачі. Всі вони — представники української інтелігенції, частина з яких раніше входила до різних українських політичних партій.
Серед них — і колишній міністр закордонних справ УНР, науковий співробітник ВУАН Андрій Ніковський, колишній прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, відомий вчений академік ВУАН Михайло Слабченко, колишній член Української партії соціалістів-федералістів, завідувач 1-ї Київської трудової школи Володимир Дурдуківський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (донька Михайла Старицького), професор Київського інституту народної освіти, мовознавець Всеволод Ганцов.
Приміром, Сергію Єфремову, знаному вченому-літературознавцю, заступнику голови Української Центральної Ради, віцепрезиденту ВУАН інкримінували заснування й керівництво «контрреволюційною організацією, яка планувала повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання за допомогою іноземних держав».
Масштаб та показовість процесу СВУ справили гнітюче враження на українську спільноту в СРСР. Очевидцем судилища в приміщенні харківського оперного театру був мовознавець Юрій Шевельов — на той час студент університету. Ось як він згадує ганебний процес: «…одна важлива подія припала на мої студентські роки: процес СВУ в Харківському театрі опери, або, як її тоді офіційно називали, Столичної опери. Діялося це на третьому році мого студентства, у березні — квітні 1930 року. Квитків на цю трагічну виставу не продавали, а розподіляли через профспілки робітникам і службовцям. Присилали трохи квитків і на студентів. Так і я потрапив на допит Дурдуківського, розгубленого, непевного, і Людмили Старицької-Черняхівської, яка здалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам’ятаю ще дуже активного обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в’їдався в допитуваннях. Пам’ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті енкаведистів за нею і побіч. Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордості — означало, не все українське на Україні радянське і комуністичне…»
Яким був вирок?
Якщо зважити на розголос процесу СВУ, вирок був досить поміркований. За твердженням підсудного Костянтина Туркала, прокурор загрожував 13 підсудним смертною карою, але її не вимагав. З 45 підсудних 4 засуджено на 10 років ув’язнення із суворою ізоляцією, 6 — на 8, троє — на 6, 10 — на 5, 21 — на 3 і 1 на 2 роки. Із них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще 5 помилувані за кілька місяців. Частину засуджених заслано на Соловки. У 1930-х і під час перших місяців Другої світової багатьох учасників процесу СВУ знову заарештували і знищили. Головні підсудні загинули в тюрмах або на засланні, лише одиниці потрапили на еміграцію (К. Туркало), а дехто реабілітований аж по війні (В. Ганцов, В. Атамановський).
Всього засуджено до розстрілу — 15, концтаборів — 192, вислані за межі УСРР — 87, засуджені умовно — 3, звільнені від покарання — 124 особи
У сучасній український літературі переважає думка, що СВУ і СУМ не існували як організації, а швидше були провокаційною вигадкою ДПУ (В. Голубничий, В. Гришко, М. Ковалевський, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Р. Саллівант, К. Туркало, П. Феденко). Але дехто визнає існування СВУ (Н. Павлушкова, В. Плющ). Гіпотезу про те, що СВУ — СУМ як організації були вигадкою ДПУ, підтримує факт інших показових процесів всесоюзного масштабу (Шахтинський процес у 1928-му, справа Промпартії у грудні 1930-го, справа «Союзу визволення Білорусі» у 1930–1931 рр.), які мали суто політичне завдання. Найімовірніше припустити, що підсудними на процесі СВУ були українські патріоти, що активно працювали для українського національно-культурного відродження 1920-х. Але вони це робили більше спонтанно, не створюючи антирадянської політичної організації, тим паче такої, які діставали директиви від української еміграції.
«Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — це наше завдання — і воно буде виконане. А кого не поставимо — перестріляємо!» — промовив на допиті слідчий ДПУ Соломон Брук…
