У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Білаш Олександр Іванович — відомий український композитор, Герой України, автор легендарної пісні «Два кольори». Про життя видатного українця і творчість, яка стала справжньою скарбницею українського музичного мистецтва, в АрміяInform.
Народився 6 березня 1931 року в селищі Градизьк, що на Полтавщині. Звідси почалася його нелегка дорога від юнака з глибинки до відомого маестро сьогодення.
Здається неймовірним, але в Полтавське музичне училище Олександра не прийняли з убивчою характеристикою — «у абітурієнта немає слуху». Та це не зашкодило йому незабаром вступити до Житомирського музичного училища імені В. С. Косенка (1948–1952) по класу баяна, а пізніше в Київську Державну консерваторію імені П. І. Чайковського (по класу композиції у М. Вілінського). Своїм учителем Олександр Іванович вважав Платона Майбороду, з яким товаришував усе життя.
Після вистави «Роман і Франческа», де звучала пісня «Впали роси на покоси», Олександр Іванович вперше відчув, що став популярним. Вона звучала на численні заявки на радіо. Фактично всі ресторанні ансамблі України включили її до свого репертуару, що в ті часи було справжнім визнанням. Сьогодні Білаш — визнаний авторитет, багато його творів здобули всенародну любов. Це насамперед пісні «Два кольори», «Ясени», «Треба йти до осені», «Сину, качки летять», «Я жил в такие времена», «Полин», «Эй вы, сани». А ще він автор опер «Гайдамаки» (за твором Т. Г. Шевченка), «Прапороносці», «Балада війни», ораторії «Вишневий вітер», оперети «Легенда про Київ», симфонічних творів, музики до спектаклів і кінофільмів.
З 1950 по 1961 рік працює викладачем теорії музики в Київському педагогічному інституті. У 1976–1994 роках Олександр Білаш очолює Союз композиторів України. За цей час маестро знайшов багато друзів і нажив ще більше недругів. Однак саме під час правління Білаша небагатьом авторам-естрадникам вдалося стати членами Союзу, що на той час було дуже істотно: з’являвся офіційний статус, пошана, повага, пільги, а за авторські права можна було жити цілком пристойно. Самого Олександра Івановича обминали неодноразово, й до Союзу він вступив лише за вісім років, уже будучи популярним. Для Білаша жаданим перепусткою в коло обраних стало написання симфонії.
Незмінною музою Олександра Івановича була його дружина Лариса Остапенко, солістка Національної філармонії України. «Я щаслива людина, — говорив відомий композитор, — доля подарувала мені зустріч з Ларисою ще в консерваторії. Це любов з першого погляду. У неї чудової краси і тембру сопрано. Дружина стала першою виконавицею моїх пісень, які згодом блискуче виконували Людмила Зикіна та Діана Петриненко. Навіть баритоновий репертуар я часто випробував на ній. Лариса для мене завжди найбільш строгий критик. Те, що наш будинок не тільки моя фортеця, а й джерело натхнення, — все завдяки дружині».
Сьогодні здається дивним, що одна з найвідоміших пісень композитора «Два кольори» одразу не пройшла художню раду. Якщо до музики не було претензій, то слова Дмитра Павличка викликали багато суперечок. «Нічого не везу додому, лиш горсточку старого полотна…» — герой що, з в’язниці повертається? — запитували опоненти. Вимагали замінити слово «журба», вважаючи, що воно викликає погані асоціації. Довго довелося переконувати чиновників, що ніякого таємного змісту і підступу в тексті немає. І пісня в результаті стала народною. Не випадково, коли сталася Чорнобильська трагедія, слухачі просили виконати саме цей твір, у якому переплелися любов, біль і надія.
До останніх днів життя Білаш продовжував писати вірші і музику. «Українська естрада переживає не кращі часи, теле- та радіоефір засмічений третьорядними творами, три акорди подаються як шлягери, безголосі співаки очолюють численні хіт-паради, немає особистостей, нових цікавих імен», — щиро переживав композитор. Він гордився, що його твори виконували такі майстри співу як Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Раїса Кириченко. Олександр Іванович вважав, що краще нехай його твори лежать у шухляді письмового столу, чекаючи свого часу, ніж лунатимуть з вуст безголосих «зірок». «Я, напевно, старомодний, але в співака повинен бути голос та індивідуальність. Тільки якщо артист пропустить пісню крізь своє серце, вона знайде відгук у слухачів», — вважав маестро.
Олександр Білаш — лауреат премії імені М. Островського (1967). Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1975). Народний артист УРСР (1977). Народний артист СРСР (1990). Герой України (2001).
Помер композитор 6 травня 2003 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
