У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Його життя і смерть окутане таємницями. Він був одним із небагатьох тодішніх українськиї композиторів, які не написали жодної пісні російською мовою. Сучасники Володимира, які добре його знали, кажуть, що так він чітко демонстрував ставлення до тодішнього правлячого режиму. І хтозна, можливо, саме за це і поплатився власним життям…
«Музика вабила з дитинства…»
А народився він 4 березня 1949 року — на Буковині в сім’ї педагогів Михайла та Софії Івасюків. Уже у 3 роки з цікавістю спостерігав за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. Музика, за словами матері, вабила Володю з дитинства.
У 1954 році Володя вступає в підготовчий клас філії Чернівецької музичної школи № 1, де починає оволодівати скрипкою. Ще в молодших класах хлопчину запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників і колгоспників. За його чудову гру земляки подарували йому справжню німецьку скрипку. Після закінчення 6 класу у 1963-му хлопець вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Однак навчання, виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку позначились на здоров’ї підлітка. Він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання у музичній школі за класом фортепіано, написавши дві пісні «А мені шістнадцять літ» і «У двадцять літ».
За «знущання над вождем» — геть з інституту
Після переїзду родини в Чернівці Івасюк вступає на лікувальний факультет медінституту. Однак 31 серпня 1966-го Володимира звинувачують, що він нечесно пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення. У такий спосіб Володимиру нагадали про випадок кількарічної давності, коли вони з товаришами з необережності розбили бюст Леніна.
Юнак іде працювати слюсарем на завод «Легмаш», де створив і вів заводський хор, який невдовзі починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» й «Колискова для Оксаночки», за які отримав першу премію. Через рік, за рекомендацією «Легмашу», знову вступає в Чернівецький медінститут. Восени 1970-го Володимир познайомився з Галею Тарасюк — студенткою філологічного факультету. «Пісня буде поміж нас» присвячена саме їй.
Згодом Володя запропонував свої «Червону руту» і «Водограй» показати в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою». А 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисячі чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постали ці пісні. Це був перший великий тріумф молодого митця.
Навесні 1972 року Івасюк переїжджає у Львів, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медінституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. Невтомно працюючи, молодий композитор створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». 1972-го «Водограй» визнано піснею року.
У 1975 році пише музику до спектаклю за романом Олеся Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж знято фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. 1978 року Володя перемагає на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві, здобуває дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Однак вся Україна співає його «Червону руту» і «Водограй». Івасюк стає культовим композитором у середовищі патріотично налаштованих українців.
Смерть з багатьма невідомими
24 квітня 1979 року Володі телефонують невідомі. Він одягається, йде до консерваторії. І… не повертається. А 18 травня його тіло знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу підвішеним. На тілі — ознаки катувань. Похованя композитора на Личаківському кладовищі у Львові перетворилося на багатотисячну демонстрацію, що відбувалась під пильним наглядом КДБ…
Правоохоронці протрактували загибель Івасюка як самогубство, хоча громадськість була переконана в іншому: композитора знищила спецслужба за надмірну популяризацію української пісні. Компартійна преса причиною смерті композитора називала його депресивний стан, викликаний занепадом творчості й популярності. Не коментуватимемо цю нісенітницю, а скажемо лише, що цю тезу досі експлуатують російські пропагандисти. Але чому ж тоді цю справу, що досі зберігається у Москві, ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно»? У 2009 році Генпрокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але у листопаді 2012-го справу закрито нібито через відсутність складу злочину. 2014 року справу знову поновлено, а згодом тодішній прокурор Львівської області Роман Федик публічно заявив: Володимира Івасюка убили співробітники КДБ. Отже, причини смерті талановитого композитора — досі за сімома замками. Коли і хто їх відімкне – невідомо. Натомість, відомо, що Володимир Івасюк був напрочуд талановитим українським композитором.
Володимир Івасюк не був ні націоналістом, ні дисидентом – у класичному розумінні цього слова: «Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного».
