Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Теплий і затишний кабінет голови районної ради він змінив на окоп і жодного разу про це не пошкодував.
В одному з підрозділів, що утримує лінію оборони на Бахмутській трасі, мою увагу привернув старший за віком військовий, який жваво розмовляв про щось із молодим воїном.
Прапорщик Віктор Анатолійович Вілентко (так військовий відрекомендувався) виявився надзвичайно цікавим співрозмовником. У нього дві вищі освіти — Львівська політехніка та Національна академія управління при Президентові України. До війни був головою Іваничівської районної ради на Волині. З перших днів російської агресії Віктор Анатолійович активно долучився до допомоги військовим — з однодумцями екіпірували та забезпечували всім необхідним земляків, які за мобілізацією вирушили на захист країни.
Переломним моментом для голови районної ради стала трагедія з земляками, які загинули в бою під Волновахою 22 травня 2014 року.
— Це були страшні і трагічні дні, коли привезли наших полеглих земляків. Більшість із нас тоді усвідомили, що йде справжня і страшна війна, з великими втратами, — пригадує ті події чоловік. Напруга в місті була неймовірна, трагедія розколола містян. Одні виступали проти відправки волинян на Схід, інші ж, розуміючи всю відповідальність, — продовжували виступати за те, що ворога потрібно зупинити на східних кордонах, і йшли до військкомату.
— Це були дні неймовірної напруги та випробувань і для людей, і для районної влади зокрема. Мітинги, численні акції, перекриття доріг — все було, — продовжує військовий. Саме тоді, після нетривалих роздумів, Віктор Вілентко вирішив іти на війну. До того ж у нього був досвід строкової служби. Саме вчинок голови районної ради і зняв напругу в місті.
У серпні 2014-го доля закинула Віктора Анатолійовича у 24-ту окрему механізовану бригаду. Саме тоді формувався батальйон, і чоловіка направили до мінометників. Там із вчорашніх цивільних людей командири в найкоротші терміни сформували потужний колектив, який і вирушив незабаром на Схід.
Вони змінили побратимів на Бахмутській трасі. Точились запеклі бої, і від професійності мінометників залежало життя піхотинців.
— Ми підтримували побратимів вдень і вночі. Згодом, після тривалих боїв, підрозділ відвели на короткий відпочинок. А вже потім направили в Авдіївку. Мій батько родом із Донецька, там і досі живуть мої родичі, — ділиться Віктор Анатолійович. — Одного разу на блокпост, що був поруч зі знаменитою авдіївською дев’ятиповерхівкою, підійшла до нас місцева жінка, десь моїх років, і каже: «Чого ви прийшли сюди, ми самі тут розберемось». А я їй: «Ось там, у Донецьку, за кілька кілометрів звідси, є будинок, де виріс мій батько, де живуть мої двоюрідні брати і сестри». Жінка у відповідь не сказала ані слова, і пішла, — продовжує чоловік.
Мінометники батальйону вже мали бойовий досвід, тому саме на підступах до Авдіївки воювали добре і результативно. Після року служби чоловік звільнився, поновився на роботі в райраді і продовжував підтримувати військо як волонтер. Саме під час однієї з таких поїздок — у 2016 році під Мар’їнку до земляків —Віктор Анатолійович отримав пропозицію від командира батальйону знову стати у стрій. І відразу ж погодився.
— Я на роботі працював із максимальною самовіддачею, працював для людей, але ж війна змінила все моє життя, вона вже не відпускала… І тому, як тільки запропонували повернутись, одразу ж і погодився одягнути армійський однострій знову. З того часу чоловік разом із побратимами відбув чимало ротацій на Сході. І планує ще залишатись у строю, підтримати молодь, передати свій бойовий досвід. І так склалося, що на цій ротації вони тримають оборону саме в тих місцях, де стримували ворога в чотирнадцятому та п’ятнадцятому, де Віктор Анатолійович втратив чимало своїх друзів і побратимів.
Громада вкотре довірила йому — і на чергових виборах обрала депутатом районної ради. Звісно, Віктор Анатолійович не може наразі активно працювати як депутат, але підтримка людей і його присутність на сесіях і є тим уявним ланцюжком, що поєднує народ зі своєю армією.
— Для нас, українців, саме нині і є період надзвичайно відповідальний і важливий. Або ми вистоїмо у збройній боротьбі з нашим споконвічним ворогом — Росією, або зникнемо як держава у разі поразки. А сильна армія, досвідчені та вмотивовані воїни — це запорука нашої перемоги, — підсумовує Віктор Анатолійович, досвідчений військовий, патріот і просто чудова людина!
