Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Подружжя Наталки та Івана – разом четвертий рік. І увесь цей час служать у одному батальйоні, та ще й на одній позиції, змінюючи один одного на бойовому посту. У їхніх стосунках не було дорогих подарунків чи «медових мандрівок». Та й одруження у військовій формі під час обідньої перерви не назвеш пафосним. Проте вогник у очах і залізна впевненість один у одному вартують значно більше за матеріальні блага.
− Якщо ми змогли втриматися разом в умовах бойових дій, то в мирному житті нас вже нічого не злякає, — пояснюють молодята. До того ж за ці кілька років у родині сталось поповнення. Тепер поки батьки на фронті, вдома на них чекає півторарічний синок.
Наталка – навідник механізованої роти, Іван – старший стрілець. Обоє потрапили в підрозділ випадково і навіть не думали про стосунки. Та попри відсутність зайвих сентиментів, кажуть, що романтика у стосунках все ж, хоч і особлива… фронтова…
— Познайомились у «навчалці», — пригадує Наталя. — Я була готова до всього, але аж ніяк до зустрічі з майбутнім чоловіком. Як залицявся? Дрова почав носити в палатку, а на полігоні в лютий мороз кращого знаку уваги і не вигадаєш… Там же не було ні клубів, ні кафе, ні навіть телевізора, то виходили вечором прогулятись, спілкувались… Потім почались польові квіти, а ще в бригаді щонеділі крутили фільми, то Іван жартома мене в кіно запрошував…
Служити мелітопольська красуня планувала у морпіхів. Та потім виникла якась плутанина в документах і абсолютно випадково двоє друзів зустрілись на одній позиції. «Мабуть, доля», — каже дівчина, а Іван додає: «Де б я ще таку знайшов?» Заїхали одночасно на позицію і з тих пір вже майже не розлучались. Майже, бо на невеличкий декрет дівчина «відволіклась», а чоловік тим часом продовжував захищати українську землю.
— Пам’ятаю, як ще до одруження, Іван поїхав розвозити воду та продукти, а він тоді був на посаді водія, і натрапив на ДРГ противника, автомобіль обстріляли. Як же я тоді хвилювалась, місця собі не знаходила і остаточно переконалась, що хочу бути з цією людиною разом усе життя! Виявилось, що саме вода тоді й врятувала екіпаж. Стріляли зі спини, де і стояли бутлі, їх зрешетило, а солдати не постраждали.
Розписались молодята після першої ж спільної ротації. Наприкінці грудня вийшли з Водяного, а рівно за місяць отримала документ про одруження.
— Прийшли на службу, відпросились на обідню перерву й швиденько у військовій формі з’їздили до РАГСу, — пригадує Іван. — Ще й до моря встигли заїхати прогулятись. Повернулись, а побратими запитують: «Де були? Що бачили?» А ми їм: «Як де? Одружуватись їздили!» До речі, після нас ще п’ять пар із батальйону розписались!
На запитання, яким бачать своє життя за десять років, подружжя відповідає не роздумуючи:
— За десять років бачимо себе в мирній країні. Купимо трактор і будемо займатись фермерством. Захищаємо землю, аби на ній працювати.
