Він входить до Об’єднаного командно-штабного коледжу Академії оборони Великої Британії. За результатами навчання він отримав Thales Prize як найкращий міжнародний…
Майор медичної служби Дмитро Перегняк – офіцер-медик окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. У її складі служить уже 18 років, брав участь у боях за Луганський аеропорт, Станицю Луганську, Красногорівку, Піски, Дебальцеве…
На момент ротації бригади під Дебальцеве проходив службу в 1-му гірсько-піхотному батальйоні. Підрозділ Дмитра стояв за 8 км на південь від міста, обороняючи позиції біля шахти Ольховатка. Чоловік розповідає, що на початку лютого 2015-го на підступах до Дебальцевого тривали запеклі бої – росіяни буквально «поливали» українських військових артилерійським вогнем. Було багато поранених, тому роботи військовому медику вистачало.
В один з таких днів, після чергового обстрілу, Перегняк віз тяжко- пораненого побратима до базового табору бригади для подальшої евакуації, де і дізнався, що єдиний дорожній коридор на Бахмут в районі містечка Логвинове перекрив ворог, а українські війська опинилися в оточенні…
– Дорогою до «Поляни» – так ми називали базовий табір, – наше авто потрапило під обстріл. Сильно посікло колеса. Доїхали до пункту призначення в прямому сенсі цього слова на дисках. Потім уже прозрів – добре, що не повіз пораненого прямо на шпиталь у Бахмут, бо в Логвиновому полягли б усі, – розповідає медик.
Під час виходу з-під Дебальцевого Дмитро був одним з останніх, адже з іншими медиками виконував обов’язки з надання меддопомоги та евакуації тяжкопоранених та передачі їх медичній роті. А таких було багато. За підрахунками офіцера, через його руки та руки колег у ті дні пройшло кількасот українських військових, а також цивільних, які потребували кваліфікованої допомоги. Військовий медик розповідає, що залежно від обстановки, пригадувати доводилося не тільки основи тактичної медицини, але й проведення операцій в польових умовах.
– Одного разу – це, правда, не під Дебальцевим було, а в Луганському аеропорту, замість вирваної горлянки вставив пораненому трубку від протигаза. Коли час на рятування пораненого йде буквально на хвилини, треба імпровізувати. Думати часу взагалі не було, а ситуація виникла, без перебільшення, критична. У хлопця повністю вирвало кадик, і пощастило, що сонні артерії лишилися неушкодженими. Добре, що під руку потрапив протигаз. Тепер, звісно, медичне забезпечення на іншому рівні, а тоді подібні історії здавалися не такими вже й нереальними, – пригадує майор медслужби.
Тіла загиблих побратимів спочатку звозили на «Поляну». Але, на жаль, всіх «двохсотих» вивезти до Бахмута не вдалося.
Незабаром виник дефіцит палива для автотехніки. Евакуйовувати поранених самотужки стало неможливо, тож вони ставали попутним «вантажем» для тих, хто їхав повз місце дислокації військових медиків.
– «Трьохсотих» стягували до нас з блокпостів, які поступово знімалися під наступом агресора, а далі – «попутним вітром» на Бахмут. І ніхто не знав, чи доїдуть, – пригадує Перегняк.
Найтяжче для військового медика на той момент було, як висловився його побратим, – «виконувати функцію Бога», тобто визначати ступінь поранення і шанси людини на виживання.
– Сортування поранених – то важка штука. Намагався виключити «людський» розум, вмикав безпристрасність лікаря, адже доводилося вирішувати, хто зможе потрапити живим до рук хірурга, а комусь дати шанс піти «за грань» якомога безболісніше… Але це робота, і її хтось має виконувати, – каже Дмитро.
Коли відправили останню партію поранених, спробували прорвати оточення самі. Виходили у складі батальйону.
– Я не мав нічого, крім автомата. Ще був позашляховик, переобладнаний під медичні потреби, який максимально навантажили людьми. Через відсутність водія керував автівкою самотужки, не маючи досвіду водіння… Але операція з виходу із оточення для нас закінчилася успішно, – пригадує офіцер.
Через те, що автошляхи перекрив противник, виходили з оточення полями, які від вогню ворога перетворилися на непроглядне пекло. Багато хто не доїхав, зокрема і колеги Дмитра. Але Перегняк опинився серед тих, про кого сміливо можна сказати – той, хто пройшов крізь вогонь…
