Проте реальність значно масштабніша. Сьогодні цей навчальний заклад є інтелектуальним центром оборони, що готує фахівців, без яких неможлива сучасна війна. Офіцери бойового…
Черкащанин Євгеній Івко до війни працював на СТО, був спеціалістом з ремонту автівок. – На початку війни я добровільно прийшов у військкомат і намагався потрапити на передову. Але призвали мене лише в серпні 2014-го в окремий аеромобільний батальйон, – зазначив військовий.
Після невеличкої перепідготовки поблизу Житомира Євгеній разом зі своїм підрозділом потрапив на Схід України. Спочатку виконував бойові завдання в Пісках, а надалі вже в Донецькому аеропорту.
– До заїзду в аеропорт під час мінометного обстрілу в нас загинув командир взводу Дмитро Ільницький, молодий хлопець. І це певною мірою вплинуло на особовий склад. Проте ми не зламалися. У мене було таке кредо – «Вийшов у поле – то воюй». Щодо хлопців, то було помітно – чим молодший за віком, тим йому важче адаптуватися, – пригадав армієць.
Більшість батальйону, де проходив службу Євгеній Івко, це чоловіки, яким вже було за 40. Дехто з бойовим досвідом. Водночас були й молоді, які під час активної фази бойових дій мали досить пригнічений вигляд, адже перепідготовка у них була лише близько двох місяців. І для декого потрапити в серйозний бій було дуже важко.
«Із упевненістю можна сказати, що воювали росіяни»
– Заходили ми в аеропорт досить важко. Це була ніч. Потрапили тоді під обстріл ворога, на нашому БТРі навіть відірвало кріплення заднього люка зверху. «Сєпари» вважали, що заходить новий батальйон, ще необстріляний, проте пізніше вони зрозуміли, що дуже помилялися. Вже зранку ми прокинулися від пострілів ворожого танка, – розповів військовий.
Бої в Донецькому аеропорту на той час тривали постійно. У бік наших захисників вели вогонь зі всіх видів зброї.
– Ми перебували на диспетчерській вежі і звідси вели оборону летовища. Барикади робили з підручних засобів, зокрема з коробок офісного паперу, вазонів з-під квітів, старої оргтехніки тощо. Там скрізь все прострілювалося. Танк кожен день працював, не стихала артилерія та інші види озброєння. І вогонь вони вели достатньо прицільно. З упевненістю можна сказати, що воювали росіяни. На підтвердження цього був випадок, коли в прохід, неподалік якого ми перебували, влучила 120-та міна, а хвостовик від неї був 2003 року випуску з відповідним маркуванням. Нашим основним завданням було вести оборону, а в деяких випадках і відтягувати вогонь на себе. Дуже допомагала артилерія, яка нас постійно підтримувала, якісно працювали і наші танкісти. Безпосередньо бачили, як воював «Адам», коли у нього з усіх боків намагалися влучити із «Градів», проте він дуже професійно виконував бойові завдання. Під час оборони ДАПу ми показали, що українська армія існує, – розповів Євгеній.
Дуже допомагали армійцям на той час волонтери. Як пригадав Євгеній Івко, певного настрою воїнам додалося, коли їм передали черкаський сухий борщ. Це було згадкою про рідний дім. В одній із адмінбудівель аеропорту вони знайшли каструлю і зварили його. Хоча на той час харчів і боєприпасів не бракувало.
Проросійські бойовики на той час дуже підступно прикривались і цивільними мешканцями, підставляючи їх під відкритий вогонь.
– Був випадок, коли неподалік нашої вежі лежав труп противника, і бойовики намагалися його забрати за допомогою гумового човна, проте не самі, а використовуючи людей у цивільному. Це могли бути і наші полонені, тому вогонь ми не відкривали. Загалом, у темну пору доби ворог з автоматів прострілював по вікнах у наш бік, а снайпери працювали на спалах. Це все закінчувалося близько 1-ї години ночі, – розповів воїн. – Особливу увагу акцентували на погоді, адже були досить великі перепади. Коли ми заходили на летовище був мороз –28℃, сильний сніг. Трохи пізніше була відлига і туман.
Близько двох тижнів Євгеній Івко поряд із побратимами боронив летовище від ворога.
Після повернення з війни навчає студентів військової кафедри
У ДАПі Євгеній дістав важку контузію. Після недовгого лікування у шпиталях військовий знову повернувся у стрій і майже за два місяці після виходу з аеропорту потрапив під обстріл поблизу Водяного. У серпні 2015 року Євгеній Івко вийшов з району бойових дій, а місяць потому його звільнили, далася взнаки контузія, якої зазнав в аеропорту.
На рідній Черкащині він знайшов собі гідну роботу – навчати студентів на військовій кафедрі Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, яка на той час була єдиною в області. Він і нині там обіймає посаду начальника відділу озброєння, військового майна і техніки. Там вже ділиться своїм практичним бойовим досвідом з молодим поколінням, адже вважає, що якісна практична підготовка є основою ведення будь-яких бойових дій. На жаль, цей досвід важкий і кривавий, але він відіграє визначальну роль у виконанні будь-якого бойового завдання.
46-річний Євгеній унаслідок поранення став інвалідом, проте, відчуває в собі сили, аби повернутися за потреби на передову. Він у відмінному фізичному стані, взагалі не вживає алкоголю і не палить. Надійною підтримкою для нього завжди є кохана дружина та 16-річний син.
Фото з архіву Євгенія Івка
