У російських зведеннях село регулярно «дотискають», «зачищають» і навіть оголошують «повністю звільненим», однак лінія фронту тут майже не змінюється. Про ситуацію на напрямку розповів…
Донеччина. Позиція за якихось кілька десятків метрів до ворога! Воїни — «на валізах», хоч і не втрачають пильності… Ще б пак! День до виходу із сектору, вже завтра вирушать додому. Раптом потужний ворожий обстріл. Куля прошиває стегно українському бійцю.У медика моментально оживає рація: «Троьохсотий!», і вже за лічені секунди він поспішає на допомогу із єдиною думкою: «Хто? Хто цього разу?» Уже на позиції розуміє, що рятувати доведеться близького друга.
— Дідько! Пашка! Ну як так? — відреагував, побачивши пораненого друга, медик на позивний «Транк».
Вони потоваришували ще в «навчалці» й разом прийшли до батальйону! А за місяці спільної служби стали нерозлийвода. Павло — із Донеччини, «Транк» — із Луганщини! Обоє — молоді, запальні та відчайдушні.
— Уперто відмовлявся від знеболювальних, хоч поранення — зовсім непросте, — пригадує медик. Казав: «Та що там? Якась нещасна подряпина! Не морпіх я чи що?» У цьому весь Пашка… Цього разу пощастило. Життя чи смерть — 1:0.
За роками «Транк» — зовсім юний! Усього 23 роки! Та за чотири роки служби він уже так напрактикувався на передовій, що назвати його недосвідченим ні у кого язик не повернеться. Медик зізнається: з часом багато чого забувається, але є речі, від згадки про які завжди мимоволі здригається.
— Чомусь найбільше запам’ятався 20-річний морпіх Прокопенко з складним вогнепальним пораненням. Того дня ми зробили все можливе і неможливе, успішно відвезли хлопця до госпіталю, та вже за три години дізнались, що він не вижив… Це було 14 жовтня, тому цей день ніколи для мене святом не стане.
До служби в армії «Транк» працював у пологовому відділенні. Жартує, що на фронті цей досвід не надто знадобився, хіба в кішки пологи приймав.
— Ми з двома найкращими товаришами вирішили йти служити ще в 2014-му, — пригадує медик. — Здавалося б, малолітки зовсім, по 15 років, та ми дійсно розуміли усю серйозність ситуації і домовились, що після випуску з медучилища підемо служити. Після здобуття диплома, я деякий час попрацював, але думка про те, що на фронті потрібні руки медиків, не покидала. Тож, як тільки заробив відпустку, пішов до військкомату. А там якраз представник батальйону морської піхоти. Зробив мені рекламу морпіхів, тож на його «пішли» я без роздумів відповів ствердно, про що жодного разу не пошкодував!
