Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Вже третю добу за життя 26-річного українського захисника Романа Дзюбенка борються лікарі. Під час обстрілу ворожа куля поцілила йому в голову. Попри страшне поранення хлопець вижив, але перебуває у вкрай тяжкому стані.
Це сталося на Луганщині, неподалік Новоолександрівки. Близько сьомої години вечора, вже вкотре нехтуючи мирними домовленостями, окупанти відкрили прицільний вогонь по українських захисниках.
На позиціях, де це відбулося, побував кореспондент АрміяІnform.
Коли побратими пораненого згадують події того вечора, то їм важко стримувати свої емоції. Вони запевняють, що це був далеко не перший обстріл їхніх позицій від початку перемир’я. Хлопці показують речі Романа. Серед них — захисна каска. Вона вся вкрита брудом і засохлою кров’ю. Ворожа куля прошила її наскрізь, залишивши примарні шанси на виживання воїну.
Коли почався обстріл, Роман Дзюбенко ніс бойове чергування на одному з постів. Разом із ним був і його друг Дмитро, який згадує таке:
— Спочатку ми почули, як поряд ліг ВОГ. Доповіли, що почалися провокації. Вже за кілька хвилин по нас відкрили вогонь з кулемета. Били прицільно. Перша черга пройшла над нами. Ще за мить я побачив, як Рома зробив крок і різко впав на дно окопу. Перша думка — напевно, підсковзнувся, багнюка ж ледь не до колін. Я покликав його, та він не реагував. Тоді й зрозумів, що трапилося найгірше.
Дмитро не розгубився. Він швидко підскочив до друга. При тусклому світлі кишенькового ліхтаря оглянув його. Побачив вихідний отвір на касці. Зрозумів, що куля пройшла навиліт.
— Я обережно зняв з нього бронежилет. Подивився, чи немає інших поранень, — розповідає Дмитро. — Рома не подавав жодних ознак життя, його пульс був дуже слабкий. Негайно зв’язався по рації з медиками. Кількома словами описав характер поранення. Черговому ВОПу сказав, щоб терміново готував евакуацію. Я притримував голову Роми. Мої руки, одяг, здавалося, все навколо було просякнуто кров’ю. Медикам знадобилося близько десяти хвилин, щоб дістатися до нас. Мені цей час здався вічністю…
Медики, що чергували в той час на позиціях, діставшись до бійця швидко надали першу допомогу та почали евакуацію. Володимир Борисович був одним із тих, хто прийшов на допомогу пораненому.
— Стан Романа був вкрай важкий. Він втратив багато крові. Потрібно було негайно стабілізувати його прямо в окопі, — розповідає Володимир. — Разом з Владом, теж бойовим медиком, під’єднали йому «вену». Почали інфузійну терапію. До точки евакуації майже кілометр. Хлопці несли його на ношах. Через вузькі окопи ноші доводилося високо піднімати. Робили все швидко, але максимально обережно, щоб не впустити та не завдати ще більшої шкоди. В’язка багнюка, м’яко кажучи, не сприяли процесу. Я дуже вдячний групі евакуації. Попри всі складнощі, вони дуже швидко донесли бійця до машини. А Рома, він молодець, бореться за життя як справжній воїн. Ми всі сподіваємося на його одужання.
Про пораненого бійця розповідає його кум — Дмитро. Він служить у тому ж підрозділі, що й Роман Дзюбенко.
— Ромі двадцять шість. Ще якихось три місяці тому він хрестив мою донечку, — ледь стримуючи хвилювання говорить військовослужбовець. — Веселий, завжди допомагає, нікого не кидає у біді. Ми з ним обидва місцеві, разом вчилися в одній школі. Я знаю його з дитинства. Торік Рома одружився. Його сину усього пів року. Дуже сумно… Важко говорити. Не можу їсти чи спати. Постійно телефоную його рідним, запитую, чим можу допомогти.
Нині за життя Романа борються лікарі. Його стан і досі вкрай тяжкий. Характер поранення не дозволяє транспортувати бійця на великі відстані. Попереду на нього чекає важка операція. Її виконає бригада фахівців, яка прибула до району проведення операції Об’єднаних сил.
На одужання бійця чекають кохана жінка, маленький син, мати, брат та всі бойові побратими. Останні організували благодійний збір коштів на лікування. Допомогти може кожен:
5168 7574 0693 6742 — Дзюбенко Анастасія, дружина воїна.
