Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Початок війни на Сході України 45-річний воїн-десантник Євгеній Одновол зустрів на рідній Черкащині. За освітою він технік-механік сільського господарства. Після проходження строкової служби у 1996 році працював у Черкасах, займався оптовою торгівлею сільгосптехніки, промислових котлів тощо.
— У мене був хист до торгівлі, у цьому я бачив певні перспективи і своє майбутнє. Утім, з подіями на Сході України все для мене змінилося. У червні 2014 року добровільно пішов у військкомат і написав заяву, щоб мене найшвидше призвали до війська. Дуже хотілося потрапити до підрозділу ДШВ. Що й відбулось у серпні того ж року, — каже Євгеній Одновол.
У подальшому армієць пройшов двомісячну перепідготовку на військовому полігоні поблизу Житомира і був розподілений до окремого аеромобільного батальйону.
За ці два місяці перебування на полігоні Євгеній багато чого навчився.
— Ми на той час мали дуже високий рівень мотивації, хоча багатьом вже було за 40. Нас не обмежували ні в набоях, ні у виборі зброї. Наприклад, РПГ для мене був новою зброєю. І головне — з нами постійно займалися досвідчені військові фахівці. Це в подальшому і врятувало нам життя в аеропорту, — зазначив воїн.
«Перебували ми в аеропорту близько двох тижнів,
а виходили через Донецьк»
У листопаді 2014 року Євгеній у складі свого підрозділу потрапив у Костянтинівку, а звідти в Піски. Там вже були і перші втрати, і перший шок, що відчув армієць.
— У той час було дещо страшно, але не було й думки, щоб не їхати з хлопцями в аеропорт. Ми заїхали на Донецьке летовище у складі ротно-тактичної групи наприкінці листопада, 2 машинами по 7 осіб. Кожен обрав ту зброю, з якою було зручно воювати. Я заїжджав як гранатометник з РПГ-7. Там неподалік була локаторна будка, і метрів за 400 від нас вже були російські окупанти. Вони постійно намагалися поцілити по нас, а поруч з ними «працювали» два танки, — розповів Євгеній.
Далі для воїна та його товаришів розпочалося справжнє пекло. Вони виконували бойові завдання на вежі Донецького аеропорту. Старшина підрозділу, що вже мав високу професійну підготовку та досвід, морально надихав хлопців на успішне ведення бойових дій, адже перші бої були найважчими.
— Для мене на той час було дуже дивно, коли в перші дні окупанти настільки знахабніли, що підходили майже впритул до нашої вежі, інколи відстані скорочувалися до 50 метрів. Можливо, намагалися замінувати її. Проте з часом ми давали їм гідну відсіч. Це був перший бойовий досвід. І особисто для мене Донецький аеропорт — це місце нашого успіху, де я змінився як людина, — зазначив армієць.
У подальшому розпочалася активна фаза бойових дій, зокрема, працював ворожий танк і артилерія, які вели вогонь у бік верхньої частини вежі, де перебували воїни, вважаючи, що вона все ж таки впаде. Водночас знизу проросійські бойовики атакували стрілецькою зброєю.
— Великих переваг ворог у той час не мав, особливо з огляду на те, що нас прикривали артилерія, танки, і цей вогонь був досить ефективним. Як правило, вони намагалися атакувати невеличкими групами, і ми з цим повністю справлялися, хоча на вежі нас було близько 20 осіб, — продовжив десантник.
Як пригадує Євгеній, тоді в Донецькому аеропорту за різних обставин загинуло 13 воїнів-черкащан, особливо великих втрат було завдано 18–22 січня 2014 року.
— Перебували ми в аеропорту близько двох тижнів, а виходили через Донецьк. Так вирішило вище керівництво. Хоча були готові до будь-якого розвитку подій, — підкреслив військовий.
«Допоки ми живемо — ми готові до бою»
Під час перебування в Донецькому аеропорту Євгеній Одновол дістав контузію, тож надалі певний час лікувався у шпиталях.
— Коли ми повернулися в Костянтинівку, вже був вечір, стало тепліше і зійшов сніг. З’явився туман. А я сиджу, нічого не чую і не бачу. Тоді зрозумів, що це контузія. Ми з товаришем близько двох місяців лікувалися, — пригадав воїн.
Після лікування, наприкінці лютого 2015 року, Євгенія намагалися звільнити з армії за станом здоров’я, проте бажання підтримати свої побратимів було набагато сильнішим, і він залишився служити. Виконував бойові завдання поблизу Опитного, що на Донеччині. Після боїв за ДАП було вже набагато простіше воювати. Хоча одного разу снайперська куля пройшла в декількох сантиметрах від нього.
Здобутий у Донецькому аеропорту досвід став воїну у пригоді під час підготовки молоді, що прибувала в його підрозділ. Останні два місяці перед звільненням він разом зі своїми товаришами по службі цим і займався, зосереджуючи увагу на тому, аби кожен мав можливість навчитися стріляти з будь-якої зброї.
Після звільнення з війська Євгеній Одновол ще тривалий час лікувався, далися в знаки контузія та інші захворювання. За висновками лікарів, він став інвалідом війни ІІІ групи.
— У цивільному житті надалі мені було якось дуже складно емоційно. Всі мої міркування залишалися на війні, і дуже важко було перебудувати себе. Я залишався подумки зі своїми побратимами, постійно згадував кожний бойовий вихід. Через нервовий стан та агресію розпочалися і проблеми в родині, — розповів Євгеній.
Як вважає військовий, завдяки допомозі психологів та військових капеланів він повернувся в мирне життя. Водночас певним зрушенням став випадок, коли він отримав землю під будівництво і визначив для себе мету — щось збудувати.
— Це основне, що мене залишило вдома. Одразу ж з’явилися думки — як вести будівництво, де і які матеріали для цього потрібні тощо. Більшість робіт я виконую сам, якщо чогось не знаю, дивлюся в Інтернеті або питаю у товаришів. Це моє місце спокою. Тобто була якась зайнятість, і тому все змінилося. Адаптацію до мирного життя я проходив разом зі своїм племінником, якому було лише 20 років. Ми з ним майже разом повернулися з війни, — говорить армієць.
Пізніше за власним бажанням Євгеній Одновол пройшов військову перепідготовку для резервістів першої черги, навіть стрибав з парашутом. Тож він завжди готовий взяти до рук зброю і захищати рідну землю від агресора, для нього це є дуже важливим чинником.
Як вважає воїн, участь у бойових діях взагалі змінила все його життя, він став зовсім іншою людиною. На війні він неодноразово був на межі життя і смерті, проте якимось дивом рятувався.
— Мій друг нині навчає студентів на військовій кафедрі, і я до нього інколи приходжу, аби вдосконалювати свої професійні навички. Допоки ми живемо — ми готові до бою, — підкреслив Євгеній.
Великою підтримкою для воїна є його кохана дружина і 12-річна донька. Він мріє, аби в його рідних Черкасах був створений реабілітаційний центр для учасників АТО/ООС, адже вважає, що з кожним ветераном потрібно працювати як на місцевому рівні, так і на рівні держави.
Наразі Євгеній Одновол працює в Центрі допомоги учасникам АТО обласного контактного центру. Це дорадчий консультативний орган при обласній раді, де ветеранам та родинам сімей загиблих воїнів роз’яснюють їхні права, пільги, допомагають з лікуванням, навчанням тощо. Для нього головна місія — це індивідуальна допомога кожному учаснику бойових дій або члену сім’ї загиблого воїна, аби вони відчули справжню підтримку і турботу.
Фото Євгенія Одновола
