Про це АрміяInform розповів рекрутер 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка Юрій Ясинський. — За перший тиждень ми вже повернули 14 людей і ще 13 зараз на розгляді….
Ідея об’єднання споконвічних українських земель завжди не давала спокою багатьом українцям. Про зібрання 22 січня 1919 року, а також про згадки в історичних джерелах про «українців-східняків і українців-західняків», які завжди були, є і будуть єдиним народом», — читайте в АрміяInform.
«Ніхто й нікого не примушував іти на Михайлівську площу…»
…22 січня 1919 року. Холодний морозний день. Проте на Михайлівській площі у Києві зібрався люд.
Одна з київських газет, розповідаючи про цю подію, на перших шпальтах напише: «Ніхто й нікого не примушував йти на Михайлівську площу. Люди самостійно, полишивши всі нагальні справи, поприходили. Було багато військовиків, майже все керівництво Української Народної Республіки, чимало духовенства. Всі з нетерпінням очікували початку цього дійства. А коли воно почалося, то гарячими оплесками й схвальними вигуками вітали тих, хто вийшов на трибуну».
Процес об’єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки почався одразу після встановлення української влади у Східній Галичині: до того, як Директорія УНР переможно ввійшла до Києва. 1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові її представники з очільниками ЗУНР підписали «Передвступний договір». У цьому документі йшлося про наміри ЗУНР «злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». При цьому УНР погоджувалася «прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку».
Договір підписали від УНР — Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР — Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький. Угоду ратифікували 3 січня 1919 року. Зібрання, на якому було проголошено об’єднання, як писав згодом Михайло Грушевський, «українців-східняків і українців-західняків, які завжди були, є і будуть єдиним народом» призначили на 22 січня 1919 року. Дату обрали не випадково — цього дня виповнювався рік проголошення незалежності УНР.
Приблизно опівдні Лонгин Цегельський зачитав «Універсал соборності», у якому було сказано: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Наступного дня в приміщенні оперного театру Трудовий конгрес України схвалив цей документ.
Коли Україна опинилася у російсько-більшовицькому ярмі, про день Соборності не згадували
З різних причин об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу не було завершено: через розбіжності у політичних поглядах, різне бачення розвитку єдиної Української держави й особисті амбіції перших осіб. Тому продовжували існувати два окремі уряди, дві армії. Республіки фактично перебували у конфедеративних відносинах. Зрештою ці чинники й призвели до її поразки й панування на українській землі компартійного режиму, який винищив мільйони українців.
Після того, як Україна опинилася у російсько-більшовицькому ярмі, про день Соборності не згадували. А якщо і згадували, то винятково у негативному контексті. Очільників УНР, які виступили ініціаторами цього, називали не інакше як «петлюрівцями й буржуазними націоналістами, прислужниками світового капіталізму». Натомість ті українці, які після окупації України російсько-більшовицькими військами опинилися за тисячі кілометрів від рідної землі, пам’ятали про цей день завжди.
— Ми щорічно збиралися з нагоди проголошення Соборності, — розповідала дружина Слави Стецька, який у червні 1941-го разом зі Степаном Бандерою, іншими діячами ОУН проголосив відновлення Української держави. За це німці кинули їх до концтабору. — Зважаючи на те, який тоталітарний режим панував тоді в Україні, ми все ж вірили: якщо нам не судилося жити у вільній Українській державі, то наші діти точно житимуть.
Правда один раз все ж відзначили цю вікопомну дату. І зробили це українці Карпатської України 22 січня 1939 року в Хусті.
«Призначенням такого великого народу не може бути,
щоб у Європі займати побічне становище, щоб підпорядковуватись іншому…»
Деякі політики, коли мова заходить про події січня 1919-го на Михайлівській площі, заперечують їхню змістовність, мовляв, вони сталися спонтанно. «Забувають», мабуть, що ідея об’єднання споконвічних українських земель завжди не давала спокою багатьом українцям. Наприклад, у «Топографічному описі Харківського намісництва», виданому в 1788 році, йдеться про народ, що проживає у трьох державах — Російській імперії, Речі Посполитій і на теренах монархії Габсбургів: Галичина, Буковина і Закарпаття. У цьому Описі про українців сказано так: «…Коли вони збираються для поклоніння в Київ зі Сходу від Волги й Дону, із Заходу з Галичини й Лодомерії й ближче до Києва прилеглих місць, дивляться одне на одного не як на іншомовних, але як на представників єдиного роду… Всі ці розпорошені земляки й донині зберігають синівську повагу до матері своїх давніх країв міста Києва».
У маніфесті 10 травня 1848 року одна з перших українських політичних організацій «Головна руська рада» задекларувала: «Від Тиси за Карпатами, по обидва боки від Дністра і Дніпра аж до берегів Дону розкинулися поселення одного слов’янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів. Тому призначенням такого великого народу не може бути, щоб у Європі займати побічне становище, щоб підпорядковуватись іншому».
У 1865 році Павло Чубинський у вірші, який через багато років став основою Державного Гімну України, писав: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, в ріднім краю панувати не дамо нікому». У 1891 році на Полтавщині створена студентська організація «Братство тарасівців», яку через намагання пробудити в українцях національну свідомість заборонив царський режим. В її програмі чітко сказано: «Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу».
Пізніше гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» використав Микола Міхновський, готуючи у 1905 році історичну працю «Самостійна Україна». А незадовго до цього галичанин Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» проголосив: «Україна для себе! От і її клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна — одна й нероздільна!».
Не слід забувати той факт, що розділеність українців, які не з доброї волі опинилися у складі різних імперій, не заважала найкращим їхнім представникам співпрацювати. Зокрема з Російської імперії до Австро-Угорщини приїздили працювати Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Михайло Грушевський. Там вони реалізовували таланти й задавали інтелектуальний імпульс життю української громади.
Михайло Сергійович з цього приводу писав на початку минулого століття: «Приналежність до різних імперій не завадила нам розуміти одне одного, знаходити спільні інтереси, які, незважаючи навіть на деяку розбіжність у поглядах на одні й ті ж речі, не заважала доходити спільної думки стосовно майбутнього всіх українських земель».
