Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
Маленька Златочка так і не навчилася прощатись. Їй важко зрозуміти, чому на фото, яке вона так любить цілувати, висить чорна стрічка, а мати плаче щоночі. Татко приїде. Він же обіцяв… Мине не багато часу, і дівчинка з гордістю гулятиме вулицею, яку названо на честь її батька. А поки що їй просто хочеться вигукнути: «Татку, ходімо гратися!»
Ця маленька дівчинка бачитиме свого батька лише на фото… У військовій формі, щасливо всміхненого. Сергій Зулінський загинув в останньому бою за Донецький аеропорт.
Хлопці потрапили під обстріл, коли їхали забирати поранених.
— У мене одразу були погані передчуття, — розповідає Катерина Зулінська, дружина загиблого воїна. — Коли прийшла повістка, донька щойно народилася. Та хіба ж Сергія зупиниш? Він був хоробрим і дуже патріотично настроєним. Чоловік воював на пекельних ділянках фронту, а я тим часом сивіла з новинами й мріяла про той день, коли закінчиться війна й він повернеться.
Зустріч 2015 року назавжди запам’ятається Катерині як найщасливіший період. Це був їхній перший Новий рік разом з донечкою, а Сергієві вдалось на кілька днів приїхати в мирну Вінницю. Здавалося, так буде завжди, а війна — це просто жахливий сон.
— Чоловік зателефонував 20 грудня, сказав, що в них ротація. 26 грудня він був удома. Ми запросили друзів, батьків. Хотіли, щоб перед поверненням на війну Сергій встиг усіх побачити. Від фронтових історій, які розповідав чоловік, волосся дибки ставало. Ці дні є для мене дуже цінними й дорогими. Я навіть на крок не хотіла його відпускати, постійно розмовляла. Неначе відчувала, що більше не матиму змоги обійняти коханого.
Тим часом у Донецькому аеропорту було справжнє пекло. Молодій дружині від однієї думки про це ставало погано, але Сергій не виказував хвилювань.
— Він знав, що хлопцям потрібна допомога, про себе навіть не думав. 16 січня обійняв мене з донечкою й вирушив на Схід. І майже одразу в термінал. Востаннє я чула рідний голос 19 січня, випадково додзвонилась на кілька хвилин. Чоловік попросив не хвилюватися, коли зв’язку не буде, пообіцяв, що все буде добре, сказав, що любить нас. Зв’язок з коханим пропав уже наступного дня, 20 січня. А я все сподівалася, що він просто загубив телефон…
Бійців, які були в Донецькому аеропорту, всі називали «кіборгами».
— Але ж Сергій не робот, він — людина, і запасного життя в нього немає. Тож 20 січня не витримала й вирішила набрати його номер телефона. На диво, пішли гудки. Я ще й розізлилась. Як це так! Я хвилююсь, а він мені не дзвонить. Хтось узяв слухавку, почав говорити. Я одразу зрозуміла, що це не Сергій. Зв’язок був украй поганий, розібрати, що кажуть на тому кінці, було практично нереально.
Я встигла тільки почути: «Он больше не вернется». Обдзвонила бійців, які були разом з моїм чоловіком. Зв’язку з жодним не було, телефони мовчали.
Аферисти захотіли нажитися на чужому горі. Катерині телефонували невідомі й вимагали гроші за розмову з коханим. Згорьована жінка була ладна віддати все, що завгодно, аби тільки почути, що він живий. Та пізніше волонтери повідомили Катерині, що в одного із загиблих воїнів знайшли документи й фото донечки…
P.S. На честь Сергія Зулінського у Вінниці названо вулицю, одну з найдовших. Саме на цій вулиці герой народився, тут він ходив до школи й ставав Людиною.
