Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
— Він — протитанкіст, я — гранатометник. Він — професіонал, колишній морський піхотинець, а я — снайпер-«правосєк». Тепер служимо в одній роті, лише на різних позиціях. Тому і спільних фронтових фотографій не маємо! Та мати наказала один без одного не повертатись! Слово тримаємо!
Володимир з позивним «Шаман» може нескінченно довго розповідати, як пишається рідним братом, молодшим на десять років, його безстрашністю й патріотизмом… Про себе ж скромно мовчить, хоча поділитись є чим…
— Працював в автомобільному салоні в Миколаєві, був далеким від політики… З армією пов’язувало хіба те, що проживав через паркан з десантно-штурмовою бригадою, відповідно маю багато друзів-десантників. А тут Майдан, війна… Чому не пішов служити до «сімдесятдев’ятки»? Відповім чесно: боюсь висоти, а там потрібно складати нормативи зі стрибків. Тож стрімголов кинувся шукати, як би то стати корисним на фронті. Адже якби мати із сином потрапили під ворожий вогонь, не пробачив би собі цього.
А далі — «Правий Сектор», швидкий вишкіл і вперед на фронт. А там закрутилось…
— У добробаті все було «по-гарячому», – пригадує Володимир. — Займали точки, відпрацьовували, сьогодні — тут, завтра — там… Широкине, Павлопіль, Піски… Містечка змінювались одне за один. Та є одне місце, коли згадую про нього, у мене мурахи по шкірі бігають — Донецький аеропорт. Заїжджали в ДАП ми разом із «сімдесятдев’яткою», моїми миколаївськими «сусідами», ось така іронія долі… І там уже було неважливо, боїшся ти висоти чи ні, виконав нормативи зі стрибків чи ні. Аеропорт усіх поставив у рівні умови. Насправді це дуже болючі спогади. Я б навіть сказав, травма на все життя. За короткий проміжок часу втратили в ДАПі багато достойних бійців, справжніх чоловіків, які за період служби встигли стати мені більше ніж просто друзями чи побратимами. Чимало людей, які в житті нічого особливого не являли собою, показали себе в Донецькому аеропорту так, що командири просто дивом дивувалися…
Після виходу з ДАПу про спокій «Шаману» доводилось тільки мріяти. Позиції «Метіс», «Зеніт», шахта «Бутівка»… Усі на «нулі» із частими обстрілами й форс-мажорами…
— Добровольча історія закінчилась шахтою «Бутівкою», де мене поранило. Ми якраз готувалися замінити 25-ку, на позиції розвантажували БК, проти нас стояв батальйон «Восток». Я навіть не одразу зрозумів, як прилетів ворожий ВОГ… А потім, як у фільмі — прокинувся в госпіталі…
Та ні поранення, ні пережиті на фронті стреси бажання служити у відважного миколаївця не відняли. Тож, «підлатавшись» у госпіталі, знову задумався про службу.
— Та й брат запропонував: «А давай на контракт!» «Ну давай!» А я ж чоловік, не балабол якийсь. Тож пішли до військкомату й уже за тиждень опинились тут.
І хоч мати за три роки повністю посивіла у хвилюванні за синів, а далеко загадувати «Шаман» не звик, каже: «Тепер без армії вже ніяк! Тож у найближчих планах – офіцерські погони!»
