Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
– Це диво, нам допомагала молитва Богу та Пресвятій Богородиці, − каже він. Військовий, який нині на протезі, пішов за покликом рятівника і теж вчиться на лікаря.
Усім нам так хочеться вірити в дива і в перемогу добра над злом. Дива існують, і творить їх Господь на небі, а люди − на землі. Як в цій історії, що сталась саме на свята на передовій. А її головними героями стали на той період головний хірург ООС, вінничанин Костянтин Гуменюк та 20-річний воїн Єгор.
– Зима 2018-го в районі АТО/ООС була сувора, температура від -15 до -25 градусів, висока вологість та ожеледиця на дорогах. На трасах у Донецькій та Луганській областях більшість машин − санітарні «Богдани» з пораненими, травмованими та хворими військовослужбовцями з передової до військово-мобільних госпіталів. Далі найважчих − гелікоптерами до Харкова, Дніпра та Києва.
Того зимового ранку, повертаючись з мобільного госпіталю в Покровську, я заїхав до собору Пресвятої Богородиці, − розповідає Костянтин Гуменюк. − Та телефонний дзвінок розірвав тишу… Повідомлення з передової лікарсько-сестринської бригади Попасної − десять поранених, ворожий ПТУРС влучив у військову автівку, є важкі. Швидко дав вказівки по сортуванню та проведення протишокових заходів. Забіг у собор, попросив батюшку помолитися за поранених, скочив у санітарний автомобіль. У думках лише одне: як врятувати поранених, чи вистачить сил та засобів?
Тим часом у лікарні Попасної колеги-військові хірурги з 65-го мобільного госпіталю та цивільні лікарі провели сортування, легких відправили до шпиталю, провели необхідні лікувально-діагностичні заходи. У операційній четверо, з них двоє − вкрай важких. Швидко переодягаюсь, оглядаю всіх поранених, миюсь на операцію і розумію, що доведеться переходити з однієї операційної в іншу. Від одного пораненого до іншого. Вони важкі − з множинними вогнепальними осколковими пораненнями органів грудної, черевної порожнини та кінцівок, є опіки… Кожне поранення запам’ятовується автоматично, мозок фіксує анатомію ушкоджених тканин та органів… І чітко координує кожен мій рух. Буває, що не запам’ятовуєш обличчя, прізвища. Хоча моя пам’ять вкрай важких Єгора та Рустама запам’ятала назавжди…
Операції закінчили близько 17:00, на адреналіні військовий хірург Костянтин Гуменюк не відчував втоми й не звертав уваги на мокрий від крові та поту хірургічний костюм. Найважчого, Єгора, залишив на операційному столі. Йому, 20-річному юнакові, довелось ампутувати ногу.
– Осколок перебив стегнову кістку з пошкодженням стегнової артерії до 8 сантиметрів, великий дефект тканини. Він втратив багато крові, гемоглобін при надходженні – 26 Г/л. Як військовий хірург розумів, що шанси мінімальні. Всі запаси крові вже вичерпані. Довелось робити пряме переливання крові від побратимів, які прийшли підтримати поранених… І тихо про себе всім серцем та душею молитися Господу Богу та Пресвятій Богородиці про порятунок бійця, − додає Костянтин Гуменюк. − Колеги, військові хірурги та анестезіологи, втомлені та виснажені. Відпускаю їх хоч трошки відпочити.
В операційній на столі Єгор, поруч анестезіологи, які не відходять від нього, приймаємо рішення до ранку тримати в операційній до стабілізації. Присів біля стіни, втома за цілий день дала знати. Розумію, що спати не можна, тому постійно з анестезіологом, лейтенантом − випускником Української військово-медичної академії Миколою В.− обговорюємо стан пораненого. Близько 4-ї ранку Єгор стабілізувався по гемодинаміці, переводимо його в реанімацію, всі радіємо і не розуміємо, що трапилось… Є шанс на його порятунок, це якесь диво. На 10:00 ранку замовляю гелікоптер для евакуації поранених на Харків. Підлітає гелікоптер, сонце вийшло з-за хмар, і промені блищать на білосніжному полі біля евакуаційного майданчика.
Увечері телефоную у військовий госпіталь, питаю про стан поранених та Єгора. Кажуть – тримається. Того важкого дня нам вдалось врятувати всіх десятьох поранених. Кожен із них пройшов важкі повторні операції у Харкові та Києві в Національному військово-медичному клінічному центрі – ДВКГ, реабілітаційному центрі в Ірпіні. Потім, уже коли я був на посаді головного хірурга ЗС України, ми знову зустрілися в Києві у військовому госпіталі з Єгором, який готувався до протезування… І довга розповідь йому про його порятунок. Та найголовніше − молитву Господу та Пресвятій Богородиці, які врятували його та інших поранених на Різдвяні свята.
– На перше вересня, − додає Костянтин Гуменюк, − студенти першого курсу Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького приймали вітання. Серед них був юнак, який нічим не відрізнявся від інших… Лише ледь помітна кульгавість під час ходьби та мужнє не по роках обличчя вказували на важкі випробування в його долі. Це був Єгор…
Після пережитого на війні за незалежність України він прийняв рішення стати лікарем, як його рятівник – вінничанин Костянтин Гуменюк − нині Головний хірург Збройних Сил України – Командування Медичних сил, полковник медичної служби, кандидат медичних наук, доцент кафедри військової хірургії УВМА. Дякуємо Вам, Лікарю!
Цю історію, як повідомляє Командування Медичних сил Збройних Сил України, розповіла Вікторія Микитюк, 33 канал
