Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
У січні 2015 року вся країна стежила за подіями в Донецькому аеропорту. Тоді новий термінал перетворився на поле запеклого бою, а потім – після страшних вибухів, і зовсім був стертий з лиця землі. Під уламками стін загинули й останні його захисники, яких ворог за неймовірну відвагу і непоступливість назвав «кіборгами».
Серед тих, хто в той час захищав руїни Донецького летовища, був і Андрій Казмірчук із позивним «Флай», у мирному житті – фахівець-комп’ютерник, а на війні – кулеметник ДШК. Він дивом вижив у тому пеклі й зберіг у пам’яті страшні картини, а у серці – біль втрати побратимів.
Досвід строкової служби в Болградській десантній частині згодився на війні
Андрій Казмірчук мав досвід строкової служби в десантній частині Болграда й за контрактом у підрозділі охорони авіабригади. І коли розпочалась російська агресія, Андрій вирушив до військкомату. Його черга прийшла на 23 серпня 2014-го, коли він із земляками з третьої хвилі мобілізації потрапив на Житомирський полігон. Так чоловік став кулеметником роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону, що якраз там і формувався.
Після двох місяців підготовки підрозділ направили до Костянтинівки, яка і стала постійним пунктом дислокації десантників. Саме звідти воїни вирушали на перші бойові виїзди з супроводження колон.
Перша ротація до ДАПу
13 грудня Андрій зі своїми побратимами вперше потрапив у аеропорт.
– За ці одинадцять днів ми стали справжньою сім’єю, я і не міг подумати що майже незнайомі люди, а там були воїни з різних підрозділів, так можуть ставитись один до одного. Та ще й у такій обстановці, − пригадує Андрій.
Після ротації коротенька відпустка до родини. А 16 січня група військових із роти вогневої підтримки прибула у Водяне для виконання бойового завдання. Але обстановка різко змінилась. Комбриг зібрав воїнів і повідомив, що в терміналі велика кількість поранених, хлопці тримаються з останніх сил і потребують підсилення.
– Вам потрібно протриматись кілька днів, готується серйозна операція, у вас буде потужна підтримка, − проінформував комбриг.
– Ми зібрались, поговорили й вирішили: їдемо всі. Так, ми знали, що то був білет у один кінець, і що навряд чи повернемось, − розповідає Андрій.
До своїх воїнів долучився і земляк Андрія з Хмельниччини – старший лейтенант Іван Зубков із позивним «Краб». Він був у Костянтинівці, але почувши про небезпечну поїздку, добровільно замінив іншого офіцера і вирушив зі своїми хлопцями на вірну смерть. О першій ночі п’ятнадцять десантників на двох «мотолигах» вирушили на допомогу товаришам…
Сказати, що було страшно – це взагалі нічого не сказати
Аеропорт зустрів військових шквальним вогнем з усіх калібрів, обстріли не вщухали ні на мить. Один МТЛБ спалахнув ще на в’їзді, загинув член екіпажу. У десяти метрах горіли боєприпаси, стіни тряслися, уламки бетону розліталися навсібіч. Друга машина висадила десант і рвонула назад. Перед воїнами, більшість з яких уже була в терміналі, постала гнітюча картина – ворог був зверху і в підвалі, від приміщення зосталися майже руїни, все, що було – кімната близько сімдесяти квадратів – останнє пристанище «кіборгів». А ще багато поранених і неймовірно втомлених захисників.
Були впевнені, що нас підірвуть
На другу добу неймовірних обстрілів та атак ворога до дев’яти поранених, що були, долучилось ще стільки ж. Захисники ДАПу чинили шалений супротив, ворог ніс неймовірні втрати. Близько п’ятої ранку противник запросив перемир’я, щоб зібрати поранених й убитих, а після світанку знову почав лупити з усього, що було – танків, артилерії, мінометів…
– 19 січня нас уперше підірвали, скинувши в термінал мішки з вибухівкою з верхнього поверху, метрів за тридцять від нас. Вибух був настільки потужним, що стіни склалися як картонні, зірвало дах і перекриття. Термінал проглядався наскрізь. Ми якось з тих уламків відбудували барикади й продовжили оборонятися, – розповідає подолянин. – Усі розуміли: це не останній вибух, що нас підірвуть ще сильніше. От тільки не знали, коли…
Таким є пекло…
Довго чекати не довелося, другий вибух пролунав 20 січня, близької третьої дня. Цього разу вже прямо під ногами наших воїнів. На якийсь час запанувала неймовірна тиша. Хлопці намагались розігріти воду, яку назбирали з калюж. Коли стався вибух, три поверхи термінала перестали існувати, їх просто здуло.
– Я перед тим змінив товариша Васю Григор’єва біля барикади, і практично на моїх очах Ігор Зінич й Іван Іванович, що були в центрі кімнати, опинились під завалами, − пригадує Андрій.
Внаслідок потужного вибуху залишились живими менше половини воїнів. Вижили ті, хто перебував біля барикад і по краях кімнати. Ті ж, хто був у центрі, а це переважно поранені, які лежали на підлозі в спальниках, – усі «пішли» під завали. Від численних контузій в Андрія паморочилось у голові.
Досі не розумію, як вижив
Після вибуху вцілілі хлопці опинилися без даху над головою, їх кожної хвилини могли закидати гранатами. Щоб не допустити цього, Андрій Казмірчук виповз назовні й прикривав побратимів. Обстріл тривав, і близько 23-ї снаряд потрапив у бетонну балку в семи метрах від нього, вибуховою хвилею «Флая» відкинуло вбік. Він отямився, підняв голову – вдарила кулеметна черга. Тоді відповз під купу металобрухту, де і пролежав всю ніч.
– Спочатку піді мною був сніг, потім він розтанув і перетворився на калюжу. Я не відчував холоду, тіло просто заклякло. Вже прощався з життям, розумів, що коли розвидниться, мене помітять, – розповідає «кіборг». – Аж раптом почув знайомий звук. Спочатку подумав, що це галюцинації на тлі контузій і всього пережитого. А насправді наближались дві МТЛБ.
Першу ворог підбив, а інша мчала в бік Андрія. Неймовірна сила підкинула воїна з груди металу, і він рвонув на рятівний звук. Побачивши свого, мехвод почав гальмувати, миттю розвернувся і Андрій влетів всередину. А «мотолига» сховалась у рятівну темряву, під акомпанемент ворожої артилерії, підбираючи дорогою вцілілих останніх захисників руїн термінала.
– Товариші зустрічали мене зі сльозами на очах, уже ніхто не вірив, що я живий. Я й сам досі не розумію, як вдалося вижити, шестеро хлопців із нашої групи загинули в ДАПі, – каже «кіборг».
А далі було лікування від численних контузій, два місяці роботи з психологом, похорони товаришів…
Він і тепер, через шість років, продовжує «воювати» у снах – один із останніх захисників руїн термінала.
