На папері ця армія виглядала значно сильнішою за українську. Але війна швидко показала: сама кількість ще не гарантує переваги. Бо сучасна війна — це не лише ресурс. Це швидкість рішень,…
Новорічне оповіданнячко
Лук’ян Лук’янович Сквозняк, відколи очолив відкриту акціонерну продовольчу компанію з дещо дивною і довгою абревіатурою «Всімнамбанан», не дуже поспішав ламати ті усталені традиції, які склалися у цьому колективі ще задовго до його приходу.
Тим паче, що одна з тих традицій, а саме — святкування Нового року, — навіть йому, новому керівникові, особливо припала до душі. «А коли ж, власне, ще й погуляти, — розважливо розмірковував Лук’ян Лук’янович, — як не на Новий рік?!»
А погуляти та повеселитися (Сквозняк переконався у цьому на першому ж корпоративі) його підлеглі вміли. Ох і насміявся ж тоді Лук’ян Лук’янович від їхніх витівок та жартів — сльози ручаями текли обличчям.
Та найдужче — як потім з’ясувалося, це був цвях програми — розсмішила його вихватка молодшого менеджера Данилка. Нарядившись Дідом Морозом, став цей хвацький співробітничок під пухнастою ялинкою, що виросла у цю чарівну ніч посеред конференцзали, та й задзвенів голосом:
— Друзі! За японським календарем, наступний рік вважають роком Кота. Так привітаємо ж колег, які народилися під цим благодатним знаком. І подаруємо їм… по кошеняті. Оскільки той же японський календар вчить: якщо хочеш свій рік прожити щасливо, зустрічай його разом зі своїм знаком…
По цих словах, що потонули у рокоті оплесків, Данилко розв’язав мішок із подарунками і звідти покотилися на паркет живі пухнасті клубочки.
Більшість, звісно, із тих різномастих кошенят, як пригадує Сквозняк, так і зосталися жити у компанії на першому поверсі, під сходами. Не кожен же, знаєте, понесе такий своєрідний подарунок додому.
Але і від цього була своя користь. Оскільки за якийсь рік офісне приміщення геть-зовсім позбулося мишей. І міська саночистка більше не докоряла Лук’яну Лук’яновичу за те, що той не веде боротьби зі шкідниками.
Щоправда, згодом щурі й миші знову заволоділи підвалами і підсобками. Бо у рік Собаки всім, хто народився під цим знаком, громадський комітет з організації корпоративу-карнавалу вирішив подарувати по цуценяті…
Хоч війна між жирними котами і настирними гавкунами за сферу володіння перейшла всі дозволені межі (дехто навіть, боячись бути покусаним та подряпаним, тижнями не виходив на роботу), у компанії все одно кожен Новий рік справляли за японським календарем. І в тому був неповторний колорит.
Принаймні, коли фермери-постачальники заблагали допомоги і Сквозняк як керівник думав над тим, кого послати на сільгоспроботи, молодший менеджер Данилко, не довго вагаючись, тут же підказав:
— А чого ви, Лук’яне Лук’яновичу, голову сушите? Ми ж у рік Коня як-не- як живемо! От хай наші працівнички, що під цим знаком зволіли на світ появитися, і поїдуть на село, трохи кісточки розімнуть. А то думають: раз ми їм лошат у новорічну ніч не дарували, то рік без сюрпризів можна прожити… Дідька лисого!..
Від такого повороту розмови в Сквозняка у самого, наче у того коня, голова, здається, на кілька сантиметрів видовжилася.
— Ну… а що ви? — затинаючись, поцікавився він. — Із цими… ну як їх.., що під знаком Кроля чи Зайця… робитимете?..
— Як це що? — браво перепитав Данилко. — Як надійде їхній рік, то ми кожному для сміху подаруємо ящик моркви… Зрештою, не ловити ж тих куцехвостих вуханів? А там, як і належить, на нашу овочеву склад-базу відправимо. Хай капусту перебирають. Свій знак треба чесно відробляти… Це ще в японських, якщо можна так сказати, святцях записано…
— Ну, Данилко, ви і витівник, — тільки й мовив Лук’ян Лук’янович, але ідея підлеглого явно сподобалась. — З вашими ініціативами, гляди, не те що до старшого менеджера, до керівника відділу скоро дослужитесь…
…Та найважче, пригадується, довелося громадському оргкомітету з тими, хто під знаками Мавпи та Крокодила народився. Навіть сам Лук’ян Лук’янович перед цією дилемою розгубився.
Тварини, можна сказати, екзотичні. У наших географічних широтах не водяться. Проте у Данилка, як завжди, геніальна пропозиція:
— А що, Лук’яне Лук’яновичу, як ви всіх «крокодилів» нашої продовольчої компанії та командируєте на цілий рік до Таїланду?.. Га?!. На обмін, так би мовити, досвідом. Хай поживуть, покрутяться серед людей тамтешніх… Може, де на інвестиції для нашої компанії натраплять?.. А заразом і зі своїми сородичами, тобто крокодилами, наживу поспілкуються… Це ж — цікаво!.. Подивитись, як брати наші менші колодами нерухомими спини собі на бережку гріють… Хе-хе…
Прочули про це конторські «мавпи», і ґвалт зчинили:
— Знаємо, чого це раптом «крокодили» за кордон їдуть. Це ж Данилко-хитрун під цим знаком народився. От і вибиває собі поїздочку за кошти акціонерів…
…Взагалі, Лук’ян Лук’янович ще жодного новорічного карнавалу не пам’ятає, на якому довелося б йому сумувати. До чого ж його підлеглі багаті на витівку! Навіть, як розповідають легенди, був у компанії такий випадок: на одному з корпоративів, що знаменував прихід року Змії, присудили одному «козлу» піти у міський зоопарк і увійти до тераріуму.
— Ну і як?.. — жартома поцікавився Лук’ян Лук’янович у своєї партнерки по вальсу. — Виконав той «козел» волю колективу?!.
— Аякже! — відповіла йому маска, кружляючи у вальсі. — Він був вашим попередником…
Звісно, тоді, у новорічному святкуванні, Сквозняк не надав жодного значення тій далекій легенді, а згодом взагалі викинув її з голови…
Та ось наближалася зустріч Нового року — року Бика, під знаком якого, до речі, народився і сам Сквозняк…
Лук’ян Лук’янович аж ніяк не переживав за свій тотемний знак. Бо асоціювався він у нього тільки з надміцною силою й витривалістю та ще з легендарною іспанською коридою, коли бичара на повному ходу розганяє довкола, мов комах, худорлявих тореадорів… Не переживав, зрештою, Лук’ян Лук’янович і за рогату бичу голову… Оскільки з дружиною розлучився ще давненько, тому амурні підвохи з жіночого боку йому більше не загрожували…
І ось раптом!..
Ми у конторі добре запам’ятали той передноворічний день. Тоді під кінець наради до кабінету Лук’яна Лук’яновича буквально тінню прослизнув молодий менеджер Данилко. І, трохи ніяковіючи, але з хитринкою в очах, прямо з порогу тихо почав:
— Знаєте, Лук’яне Лук’яновичу, у нас… теє… Колосальна неприємність… Плановий відділ щойно повідомив: поставку яловичини за цей рік ми остаточно зірвали… А корів із тими… Ну, як їх там?.. Не при вас буде сказано… Словом, нема великої рогатої худоби!.. Закінчилась… А м’ясокомбінати криком кричать: давай їм, бач, негайно живою вагою… Уже всі смартфони в компанії обірвали… То, може…
— Данилко, ви жартуєте?!. Ви на що і на кого, дозвольте знати, натякаєте?!. — наливалося кров’ю обличчя в Лук’яна Лук’яновича.
…Кажуть, того грудневого дня Сквозняка чи не зі столом та кріслом забрала тоді до себе швидка психіатрична допомога, і ми більше ніколи його не бачили…
Зате тепер у нас новий гендиректор. Ним став… наш колишній молодший менеджер Данилко…
А вахтерка тьотя Люба ще й свої гіркі п’ять копійок вставила:
— От вам і вся корида… Із вашим японським календарем… Догрались!!! Крокодила від колоди відрізнити вони не могли… А головного так і не знали: Данилко наш, Іван Кузьмович шановний, є зятем самого Свирида Свиридовича… Отого, що на самісінькій горі сидить і під знаком Тигра народжений… Тьху на вас!.. Барани ви — корпоративні!..
Юрій ІЩЕНКО
