Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
— Кожен з моїх експонатів дихає історією й, так би мовити, має свій особливий характер. Адже ними колись володіли мужні та сміливі воїни, використовували їх на полі бою проти своїх ворогів, — так вважає викладач кафедри медицини катастроф і військової медицини Харківського національного медичного університету полковник запасу Микола Троценко, який протягом 10 років збирав невеличкий музей військової історії просто на робочому місці.
Найстаріші предмети належать до ХVІІ століття. Це стріли, гарматні ядра, підкови й мушкетні кулі Українських козаків. А наймолодшими є речі 2020 року, пов’язані з бойовими діями на Донбасі. Події в цьому регіоні України вже також увійшли до армійської історії окремою главою.
Імпровізований музей здебільшого відвідують слухачі військової кафедри, студенти медичних вишів і цивільні лікарі, які проходять курси перепідготовки й підвищення кваліфікації при медуніверситеті. Також іноді приходять школярі, які дізнаються про це унікальне місце від учасників військово-патріотичних рухів — однодумців і партнерів по добрих справах Миколи Васильовича.
За номерами на нагородах шукає рідних героїв
Усе почалося з давнього хобі ветерана Збройних Сил України. Річ у тому, що весь вільний час він ходить східними регіонами України з аматорським металошукачем — по місцях, де були бої чи розташовувалися підрозділи різних військ. Поступово знахідки став приносити до університету на своє робоче місце, щоб показати колегам і вихованцям військової кафедри. Так власна колекція перетворилася в тематичну виставку, а потім стала невеличким музеєм.
— Мене цікавить усе, що пов’язано з військовою історією — від Слобідських козацьких поселень до боїв часів Другої світової війни. Спочатку я ретельно вивчаю документи різних періодів, фотоілюстрації, кінохроніки тощо. Особливо мене цікавлять мемуари полководців, бо там знаходжу чимало подробиць і прив’язок до місцевості. Потім, уже на місці пошуків, спілкуюся з місцевими мешканцями й уважно слухаю їхні спогади. На фінальному етапі — сантиметр за сантиметром рухаюся певною територією й завмираю, коли мій металошукач «співає», — пояснив Микола Троценко.
До речі, більшу частину музею становлять предмети Другої світової війни, бо здебільшого саме вони найчастіше потрапляють під ноги військового викладача.
— Кулі, гільзи чи елементи військової амуніції німців і червоноармійців я знаходжу досить часто. Іноді трапляються бойові нагороди і я за їхніми номерами шукаю родичів, роблю запити в різні архіви. Ця частина хобі захоплює мене всього. Більшість дрібних знахідок я розвожу по школах чи дарую вихованцям військової кафедри. Адже просто необхідно, щоб нові покоління українців не забували своєї історії та не допускали війн, — розповів офіцер запасу.
Усі війни однакові
Чимало місця відведено тематиці Афганської війни. Адже Микола Васильович провів у тій далекій країні два важких роки, командував артилерійським підрозділом. Тому багато своїх власних речей та унікальних фото він приніс на військову кафедру.
Це бойове відрядження в 1980-х роках він ніколи не забуде. Там молодий офіцер побачив чимало страхіть війни, щоб зрозуміти ціну миру. А ще в Афганістані армієць зафільмував багато моментів своєї служби на стареньку відеокамеру. Порівнюючи ті кадри з нинішніми сюжетами про бойову ситуацію на Донбасі, Микола Троценко часто бачить аналогію в готовності воїнів битися з ворогами.
— Всі війни однакові. Під час викладання основ військової справи я часто обговорюю з майбутніми офіцерами запасу тему емоційного стану військовослужбовців на полі бою. Усвідомити всю глибину подвигів наших воїнів дуже допомагають фотографії та елементи амуніції, які вони розглядають у моєму музеї. Ми вступаємо в дискусії, сперечаємося чи погоджуємося в чомусь. У цей момент у юнаків і дівчат загоряються очі й вони стають ще ближчими до професії захисника України, — зазначив викладач.
Також Микола Васильович не жаліє своїх власних коштів і постійно доповнює музей точними макетами зразків вогнепальної зброї, мін, гранат. Щодо оригінальних і цілком робочих речей, тут представлені польові телефонні апарати типу ТАИ-43 і ТА-57, радіостанція Р-105. Причому найважче було знайти акумулятори й повністю відновити їхню роботу.
Деяких речей бажано не торкатися
Серед цікавих знахідок офіцера запасу, на які часто звертають увагу відвідувачі, є одна група експонатів.
— Під час одного «копу» на Харківщині я знайшов покинуті речі німецького солдата: захисний шолом, підсумок під набої, ремінь, швейцарський ніж, ложку, казанок, португальські консерви тощо. Також там була фляга, в якій, не повірите, добре зберігся Шнапс. Останній я обережно перелив у прозору скляну пляшку й теж виставив на музейну полицю, — сміється Микола Васильович.
У «запасниках» невеличкого музею подалі від основного фонду зберігаються інші речі, які він дістає в особливих випадках і дещо інакше ставиться до них.
Так, срібну каблучку офіцера СС, яку він чотири роки тому знайшов біля Харкова, не рекомендується навіть брати до рук. Інакше можуть статися, м’яко кажучи, неприємні речі. Про це Микола Васильович і його друзі-шукачі чимало читали й переконалися в цьому самі.
— Усі свої експонати я дозволяю потримати в руках, окрім декількох, серед яких й ця печатка. Біля неї відчувається якась негативна енергія, можна сказати, зло і страх. Тому лежить собі у коробці. А запальничка німецького льотчика з гітлерівською символікою декілька разів зникала через невихованість окремих відвідувачів. Тому дістаю її лише під час позапланових екскурсій. Також в мене є фото проведення хірургічних операцій в польових умовах, які людям зі слабкою психікою краще не дивитися. Про останнє завжди попереджаю своїх гостей, — додав офіцер запасу.
У березні з приходом весняного потепління Микола Троценко знову вийде на поля великих і маленьких баталій, щоб далі наповнювати музей новими-старими експонатами. Якщо ж наступні розкопки будуть такими ж успішними, як і минулими роками, то йому доведеться просити керівництво вишу виділити інше, просторіше приміщення під музей військової історії.
