«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Субота 26 квітня 1986 року… Електронний хронометр на Чорнобильській атомній електростанції зупинився вночі о 01:23:47. Людство, яке пережило атомне бомбардування японських міст Хіросіма й Нагасакі, ще не знало, що мирний атом вийшов з-під контролю. Вибух на 4-му енергоблоці повністю зруйнував реактор. Його диявольська сила викинула в довкілля радіоактивні речовини, зокрема ізотопи урану, плутонію, йоду, цезію, стронцію… Зловісна чорнобильська хмара накрила величезні території України, Білорусі, Росії. Розповзлася по Європі. З 30-кілометрової зони відчуження навколо АЕС евакуйовано все населення — понад 115 тисяч людей. У ліквідації аварії брали участь понад 600 тисяч осіб.
У 2006 році Президент України Віктор Ющенко встановив сьогоднішню пам’ятну дату — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, або, як їх називають у народі, ліквідаторів. Саме в цей день, 14 грудня 1986-го, завершено будівництво саркофага над зруйнованим енергоблоком Чорнобильської АЕС.
Працівник ЗС України, начальник складу Кальміус-Нікольського ТЦК та СП Вадим Щуленко став одним з тих, хто віддав здоров’я, поповнивши ряди тих самих ліквідаторів. Він не брав безпосередньої участі в ліквідації техногенної катастрофи. Але восени 1986 року поїхав у зону відчуження для охорони «особливих об’єктів».
На той момент 23-річний Вадим проходив службу в патрульно-постовій службі МВС.
— Нас із трьома колегами викликало керівництво й «запропонувало» поїхати у зону відчуження. Ми розуміли, що у разі відмови віддати Батьківщині обов’язок на нас чекають «усі принади» радянського тоталітарного режиму, — розповідає чоловік. — Поміж себе вирішили «відпочити» місяць.
У листопаді його з колегами літаком доставили у селище Старі Соколи Київської області. У той же вечір він заступив на пост.
Вадим Щуленко розповідає, що тоді розвелося багато «мисливців» на чорний брухт і коштовні запчастини, які можна було зняти з техніки, що випромінювала надсмертельну дозу радіації. Крім цього, неодноразово затримували цілі вантажівки з предметами побуту: зубні пасти, щітки та інший крам, який намагалися вивезти зі складів Прип’яті й інших містечок зони відчуження. Тому було надважливо запобігти розповсюдженню металу та інших предметів, які несуть смертельну загрозу, територією України.
Жили чоловіки на базі в самому населеному пункті. Тут з моменту катастрофи побудували корпусне містечко для ліквідаторів. Раз на тиждень проходили медогляд, який включав в себе аналіз крові. Щуленко згадує, що вже за кілька днів одного з хлопців, який прибув з ним, відправили додому, адже в крові почалися незворотні процеси.
Несли службу на об’єкті з графіком 12 через 12, тобто 12 годин перебуваючи в безпосередній близькості до осередку випромінювання. Із захисних засобів мали лише респіратори. Форму змінювали щодня після зміни, отримуючи натомість нову зі складу.
— На базі, де ми мешкали, радіація не відчувалася. Та коли прибували на могильник, у роті виникав стійкий присмак металу. Це вже згодом дізналися, що саме так радіація і проявляється. А ще на відкритих ділянках тіла виникла непритаманна листопадові засмага, — згадує Щуленко.
Так проминув місяць служби в зоні відчуження. Коли прийшов момент повертатися додому, керівництво повідомило, що транспорту для ліквідаторів із зони не передбачено. Тому дорога додому на перекладних зайняла три дні…
А далі була відпустка й подальша служба. З органів чоловік звільнився майором за пільговою чорнобильською пенсією. Від керівництва за втрачене здоров’я Вадим Щуленко отримав лише лист подяки.
Нині йому 57 років. Попри прогнози лікарів, чоловік радіє життю, на відміну від багатьох тих, хто прийняв смерть задля майбутнього планети…
