Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Олександр Серватович, більш відомий серед побратимів як «Борода», став на захист Батьківщини з перших днів російсько-української війни. Після мобілізації 2014 року в складі 51-ї окремої механізованої бригади на посаді начальника медпункту гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону він побував у найгарячіших місцях Донбасу того періоду. Завдяки мужності старшого лейтенанта було врятовано чимало життів. У 2016-му на конкурсі «Людина року», який проводиться у рамках загальнонаціональної програми «Люди XXI століття», Олександр Серватович переміг у номінації «Герой року». Нині очолює «Спілку воїнів АТО Волині».
« У військкоматі кажу − я вже дванадцять років як не лікар. У відповідь, якщо буде «капєц» – згадаєш?»
У 2000 році Олександр закінчив Львівський медичний університет імені Данила Галицького за спеціальністю анестезіолога, а вже потім у Луцьку – інтернатуру. Але лікарем йому стати не судилося, новоспечений анестезіолог пішов у бізнес. Сьогодні, окрім громадської діяльності, він є директором радіокомпанії «Мікс», яка представляє різні інформаційні радіоканали на Волині.
– Коли у 2014-му на Донбасі почалася війна, у Збройних Силах дуже не вистачало лікарів. Ще в універститеті я закінчив військову кафедру і був офіцером запасу, – каже Олександр. – У військкоматі я одразу повідомив, що з 2002 року не мав медичного стажу. Кажу, ви що смієтеся? Я вже дванадцять років як не лікар. Кажуть: «Лікарів не вистачає. Якщо «капєц» буде – згадаєш?» Кажу – згадаю. Цього і вистачило, щоб призватися. Так я потрапив до 51-ї бригади.
«Щоб місцеві зі ЗСУшниками не братались»
Вранці 22 травня блокпост 51-ї ОМБр, що знаходився поблизу Волновахи, був підступно розстріляний проросійськими терористами. Вони під’їхали на інкасаторських автомобілях, викрадених у «ПриватБанку», впритул до позицій військових. Загинули 18 українських захисників, а ще 30 дістали поранення.
– Волноваська райадміністрація відрізнялась тим, що вона зуміла попрацювати зі своїми місцевими активами. На той момент, коли ми ставили у цьому районі блокпост, там не було захоплено жодного міліцейського пункту чи адміністрації, тобто держоргани були вільні від духу сепаратизму, – згадує Олександр. – Але супротив мирного населення щодо блокпосту таки був. За день до трагедії нас, кількох представників бригади, відправили на переговори з протестувальниками, аби понизити градус напруги. Я запросив знайомих хлопців із Донецька, щоб показати, що ми ту не для того, щоб когось розстрілювати. Приїхали представники місцевої влади та активісти. Усе закінчилось позитивно – всі побачили, що ми їхні захисники, хоч і приїхали з заходу. Потім вже зрозуміли, що трагедія готувалась. За інформацією, яку я отримав пізніше із фразою «Щоб місцеві зі ЗСУшниками не братались», був даний наказ терористу Безлеру розстріляти наш блокпост. Це була перша велика втрата наших Збройних Сил.
Бригада серед перших прийняла війну
51-ша бригада захищала Маріуполь, визволяла Лисичанськ на Луганщині, Мар’їнку на Донеччині, підрозділи частини воювали за Луганський аеропорт.
– Не можу пригадати ситуації, щоб підрозділи однієї бригади були розкидані по всій лінії фронту. Схиляю голову перед кістяком бригади, хоч вона вже давно розформована. У 2014-му чисельність бригади становила близько 500 військовослужбовців, але з початком російської агресії вона збільшилась у рази. На заклик про допомогу у відновленні військового підрозділу відгукнулись усі волиняни.
Фото автора та з архіву Олександра Серватовича
