Дія цього механізму добігає кінця 20 вересня, тож скористатися ним ще можуть встигнути всі охочі. На цьому в спілкуванні з АрміяInform наголосив лейтенант 40-ї окремої артилерійської бригади…
– Мій автомобіль техзабезпечення на причепі з трофейним КАМАЗом в’їхав у звільнений Слов’янськ, умовно кажучи, другим після транспорту спецпризначенців та десантників. Я дуже пишаюся тим, що причетний до вигнання окупантів з української землі. Мої ж фізичні та душевні рани колись остаточно загояться, – з цього розпочав прапорщик Сергій Кириченко свою розмову про бойові відрядження з кореспондентом АрміяInform.
У цілому командир автомобільного відділення ремонтно-технічної роти Харківської радіотехнічної бригади Повітряного командування «Схід» провів на Донбасі близько трьох років, виконуючи бойові завдання в рамках АТО/ООС. А червона планка за поранення на його грудях підтверджує, що там вартовий неба у тилу не відсиджувався.
Тисячі кілометрів опаленим війною Донбасом
– Рахунок відряджень на Схід України я ніколи не вів, – каже 45-річний армієць. – Знаю, що вперше поїхав туди 19 червня 2014-го, а востаннє повернувся звідти 15 липня цього року. Більша частина завдань була пов’язана з евакуацією пошкодженої техніки з поля бою чи перевезення майна. Та було й таке, що доводилося в тентованій вантажівці перевозити поранених воїнів, а в перші роки російсько-української війни й «Вантаж 200». Це було дуже важко… Адже з життя йшли хлопці, які мені в сини годились. Доводилося, стиснувши зуби, зосереджуватися на дорозі.
…Сергій виріс у місті Лозова на Харківщині. В п’ятнадцять він швидко подорослішав, коли через онкохворобу батька довелося залишити школу після 9 класу та піти на завод помічником токаря.
– Поки мої однолітки гуляли вулицями та їздили на велосипедах, я відточував різні деталі, збивав до крові пальці. Та я не скаржуся. То було добре загартування до життєвих випробувань. Паралельно вчився у вечірній школі. Так у свої 17 років я опанував професію токаря та ще декілька суміжних спеціальностей, а також отримав атестат зрілості, – пригадав військовослужбовець-контрактник.
Справжнім подарунком долі стало його направлення від Лозівського РВК до автошколи ТСОУ. Про водійські права юнак мріяв давно, але грошей на платні курси не було. Разом із завітною «корочкою» з категорією «С» навесні 1993-го його призвали до армії.
– Після отримання прав розпочався мій стаж водія, що триває й нині. Спочатку як солдат-строковик керував вантажівками в залізничних військах, потім – у народному господарстві, а пізніше знову в армії. Поступово до категорії «С» додав ще «В» та «Е». Дорогу полюбив за нові місця та яскраві фарби природи, що супроводжують водія. За кермом стараюся сконцентруватися на дорожніх знаках та розмітці, слухаю улюблену музику і забуваю про все погане, – каже Сергій.
Згодом чоловік підписав із військом контракт. Дослужився до прапорщика. Спочатку служив у різних частинах залізничних військ, розташованих у рідній Лозовій та Харкові. Та масштабне скорочення армії в 2006 році наздогнало і Сергія. Знявши погони, він працював на різних приватних підприємствах, одне з яких за іронією долі розташовувалося просто на території колишньої частини, де він служив.
– Наприкінці 2013-го мені набридло працювати, як кажуть, на «дядю» і я прийшов до райвійськкомату з проханням відновити мене на службу у свою частину РТВ.
Звільнення Слов’янська
На всі види забезпечення в частині Повітряних Сил ЗС України Сергія поставили 27 лютого, а 1 березня оголосили про казармене положення. Воїни-локаторники посилено охороняли військові об’єкти та позиції радіолокаційних станцій.
Уже за місяць чоловік супроводжував різні вантажі на Донбас, де розташовані радіотехнічні підрозділи бригади. Але Сергію дуже хотілося зробити щось більш корисне, ніж просто їздити з Харкова до другої чи третьої лінії оборони.
У червні 2014-го він таки добився направлення на передову. 19-го прибув у розпорядження командування штабу АТО, де отримав військового тягача на базі старенького «Урал-4320» та поїхав фронтовими дорогами. Здебільшого забезпечував наступальні дії українських десантників. Часто ночував у кабіні автівки під мостами, в ярах чи просто неба.
– Перед самим звільненням Слов’янська довелося заїхати на одне поле, що було всипано вбитими, а також розбитими БТР і БМП. Спочатку пройшлися сапери та якось невдало, бо інший тягач підірвався. Потім ще раз наші перевірили місцевість і тоді вже поїхав я, щоб евакуйовувати пошкоджену бронетехніку. Тим часом наші збирали тіла чи, точніше, те, що залишилося від наших героїв, – із сумом пригадує чоловік.
Під Слов’янськом Сергій здебільшого воював з десантниками однієї з аеромобільних бригад, розташованої на Миколаївщині. Напередодні вигнання окупантів у бою вони заволоділи новеньким КАМАЗом. Машина була трохи пошкоджена. Тому Сергій узяв її на причеп і так заїхав у звільнене місто.
За його словами, у трофейної автівки були номери російської армії. Навіть військовий квиток водія зі всіма позначками та штампами чинного військовослужбовця РФ там залишився, а ще ворожі шеврони і дрібні речі.
До речі, за перші два тижні боїв за Слов’янськ його «евакуатор» мав 27 дірок: починаючи від куль різного калібру і закінчуючи осколками артснарядів. Декілька отворів були дуже близько від місця водія, але, як кажуть, Бог милував.
Пекельний «дощ» під Зеленопіллям
– Після вигнання окупантів із першого міста на Донбасі в нас якось виросли крила. Ми повірили в свої сили та готові були битися далі. Аби вороги не змогли втекти за кордон, наш зведений підрозділ вирушив на Південь Донеччини. Їхали хоча й приховано, але швидко. Близько 4-й ранку 11 липня ми були біля Зеленопілля – це поруч із держкордоном. Наша колонна зупинилася на привал, щоб відновити сили. Там же приєдналися прикордонники на своїх машинах. Поки офіцери визначалися з подальшими діями, водіям дозволи трохи відпочити. Тільки-но закрив очі, як розпочався пекельний «дощ», – емоційно згадує військовик.
Так, із неба нескінченним потоком посипалися снаряди РСЗВ «Град». За декілька хвилин артобстрілу неподалік Зеленопілля вбитими нарахували 36 осіб та ще близько сотні поранених.
Один із снарядів розірвався поряд із автомобілем Сергія. Воїн дістав осколкове поранення в живіт та контузію. В безпечне місце його відтягнув водій іншої вантажівки – воїн-десантник Євген Козенко. Причому він сам втратив пальця на правій руці та стікав кров’ю, але не полишив бойового друга.
Потім було тривале лікування в Дніпрі та Харкові, декілька операцій з видалення уламків, спілкування з психологами тощо.
– Коли знаходився в Дніпропетровській обласній лікарні, тоді мої рідні дізналися, що я був на війні, а не в відрядженні під Харковом. Звісно ж вони хвилювалися, але на той момент найстрашніше вже було позаду. Після виписки з госпіталю та курсу реабілітації наприкінці 2014-го мене направили вже на Дебальцівський напрямок сил АТО. Там також довелося пережити чимало страшних та навіть фатальних моментів, – розповів Сергій.
За його словами, рухаючись фронтовими шляхами він навчився цінити кожну секунду миру. Раніше ж чоловік, як й більшість українців, про це не замислювався. Додавали сили на війні люблячі дружина Оксана та донька Настя. По поверненню з усіх відряджень, армієць старався якнайбільше часу проводити з ними. Від рідних та друзів він заряджався позитивною енергією, а ті зі свого боку від нього – невичерпним патріотизмом.
За приблизними підрахунками, військовий водій з Харкова проїхав фронтовими дорогами близько 6000 кілометрів. Ця цифра стане більш вагомою, якщо сказати, що за кожним метром шляхів ховалася міна, фугас чи інша небезпека.
На жаль, забути пережиті страхіття під Зеленопіллям армійцю ніяк не вдається. Оскільки головні болі внаслідок контузії постійно нагадують про 11 липня 2014-го.
– Я не герой-десантник чи відважний спецпризначенець. Проте пишаюся тим, що мав честь служити разом із ними та забезпечувати їхнє просування до перемоги. Тому ніколи не відмовлявся від бойових відряджень. Мої рідні розуміють мою життєву позицію і всіляко підтримують, – підсумував прапорщик Сергій Кириченко.
Фото автора та з архіву Сергія Кириченка
