Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
Між Віктором та Василем – 16 років різниці. Тому рідні брати з прикордонного містечка Устилуг, що на Волині, навіть уявити не могли, що захищатимуть Україну пліч-о-пліч у лавах окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
Віктор, найстарший із чотирьох дітей у сім’ї (у хлопців 2 сестри), пішов на фронт з початком війни, у складі одного з добровольчих батальйонів визволяв Попасну, Лисичанськ, інші міста Луганщини, які нині, понад шість років потому, продовжує захищати зі зброєю в руках.
– Спогади з того часу, напевно, не потьмяніють у пам’яті ніколи: перші перемоги… і перші втрати, і сили, витрачені на те, щоб прийняти жорстоку фронтову дійсність… Та найбільше, напевно, запам’ятався страх, коли з дому подзвонили і сказали, що Василь, на той час іще школяр, учень старших класів, утік із дому на фронт, слідом за мною, – пригадує Віктор. – Батьки тоді мало не збожеволіли від хвилювання. У мене ж і в чоловіка однієї із сестер, Олександра, кадрового військового, який теж служить в одному з підрозділів нашої князівської бригади та мешкає в Залужжі поблизу Устилуга, додалося сивини, адже розуміли, чим малий ризикує… Це було фронтове літо кривавого 2014-го… Та після розмови з командиром нашого підрозділу, а Василь уже встиг стати у стрій, спільними зусиллями вдалося вмовити вояку-школяра повернутися додому, закінчити навчання, а вже після того йти воювати…
Нині Василеві – 22, з яких 4– він у складі бригади імені князя Романа Великого захищає Україну на передньому краї. Тепер і він, і Віктор, який, після перерви, цьогоріч навесні повернувся на військову службу, – сержанти. Як командири молодшої ланки, вони є найпершою опорою та помічниками командирів своїх підрозділів. До речі, чимало військовослужбовців, якими командує Василь, за віком годяться йому в батьки…
– Авторитет в особового складу, – це не тільки відповідні військові навики, бойовий досвід. Цепередусім щире, людське ставлення до кожного, хто воює пліч-о-пліч із тобою, – каже Василь. – Для своїх бійців, я, ясна річ, командир. Та насамперед я для них бойовий побратим і друг.
Віктор і Василь ідуть одним окопом. Про щось тихо перемовляються і усміхаються – їм завжди є про що поговорити. Морозяний вітер ковтає уривки фраз і підганяє хлопців у бліндаж – у них сьогодні ще дуже багато справ. Та спочатку треба подзвонити додому, бо рідні за них, як завжди, хвилюються…
Цю історію розповіли в окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.
