Українські далекобійні удари спрямовані на об’єкти, які наповнюють бюджет держави-агресорки, постачають загарбницько-окупаційну російську армію пальним, підтримують ворожу логістику та, відповідно,…
102 роки тому, 5 листопада 1918 року, було присвоєно звання полковника легендарному військовому діячу часів визвольної боротьби України 1917–1921 років Петру Болбочану.
Серед видатних постатей українського національно-визвольного руху полковник Болбочан посідає особливе місце. Річ у тім, що завдяки його військовому таланту в 1918–1919 роках було визволено більшу частину України і Крим. Драматичне життя Петра Болбочана поєднало в собі безмежну любов до Батьківщини і прагнення за всяку ціну захистити її від більшовицького натовпу та перетворення на малоруську окраїну. Талановитий, ерудований військовий, він володів надзвичайними якостями справжнього лідера. Його поважали і прості солдати, і командний склад, він часто викликав заздрість та ненависть у бездарних воєначальників і політиків.
Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині с. Ярівка Хотинського району Чернівецької обл.) у сім’ї незаможного священнослужителя. Після двох років навчання в Кишинівській духовній семінарії, 6 серпня 1905 року, майбутній полковник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Там він організував гурток української мови, за що невдовзі отримав усну догану. У 1909 році, після закінчення училища, у ранзі підпоручика потрапляє в 38-й піхотний Тобольський полк – один з найстаріших військових відділів Російської імперії, заснований у 1703 році ще Петром І. Під час Першої світової війни набув великого практичного досвіду.
Після падіння царської Росії Болбочан брав активну участь у переході українських вояків в окремі формування, що підтримали Центральну Раду. Саме під його командуванням 2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь був серед тих українських частин, які, випереджаючи німців, першими увійшли до Києва. А вже в березні 1918 року Запорізький загін перетворюють у Запорізьку дивізію, і Петро Болбочан стає командиром 2-го Запорізького пішого полку, що став найбільшим і найкращим у Запорізькій дивізії.
10 квітня 1918 року штаб запорожців отримав усний таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим із Севастополем та Чорноморським флотом у його бухті, який планувалося включити до українських збройних сил. Болбочана призначають командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.
Кримська операція під керівництвом Болбочана була проведена блискуче. На подив німців, українці дуже швидко взяли укріплений Перекоп. 24 квітня було захоплено Сімферополь. Так, за два місяці після створення першого збройного формування УНР тоді ще підполковник Болбочан спромігся досягнути того, що потім не вдавалося зробити ні більшовикам, ні представникам Білої гвардії.
Після цього з жовтня по грудень 1918 року частини Болбочана вели виснажливі бої з більшовиками на українсько-російському кордоні на північ від Слов’янська. Що цікаво, через військові успіхи в боротьбі з Червоною армією за голову Петра Болбочана більшовики обіцяли 50 тисяч карбованців винагороди.
Протягом існування УНР Запорізький корпус Петра Болбочана, корпус Січових стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка вважалися найбільш боєздатними в армії УНР. У цих підрозділах панувала зразкова військова дисципліна і вони найкраще виконували поставлені завдання.
У грудні 1918 року Петра Болбочана призначають командувачем Лівобережної групи Армії УНР, що протистояла Червоній армії зі східного напряму.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, його звинуватили у здачі міста більшовикам без бою. Але якби не цей відхід, то УНР втратила б свої найкращі військові підрозділи. Хоча не мовчав і сам полковник. Він доволі різко критикував суперечливу політику уряду УНР та вказував на його явні прорахунки. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з Винниченком вимагали для полковника суворого покарання, адже він був перешкодою на шляху порозуміння уряду УНР з радянською Росією. В цьому сенсі дуже показовим був епізод під час звільнення Києва, коли Болбочан наказав зняти червоні прапори з державних будівель та використовувати тільки національну символіку. Це викликало обурення та критику серед лівих фракцій Центральної Ради.
22 січня 1919 року Болбочана було усунуто від командування Запорізьким корпусом. За наказом сотника Омеляна Волоха його заарештовують. Згодом Волох здійснив кілька антиурядових акцій і, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків.
Через свою відставку 26 січня 1919 року в Києві Болбочан оприлюднив лист, у якому зазначив: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч більшовизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».
На жаль, громадська позиція полковника Болбочана викликала обурення з боку уряду УНР і особисто Головного отамана Симона Петлюри. Вони звинуватили його в невиконанні наказу, участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу та незаконному захопленні командування корпусом. 12 червня 1919 року відбувся військово-польовий суд, який засудив полковника до розстрілу. 28 червня 1919 року Петра Болбочана було розстріляно на станції Балин (тепер Дунаєвецький район Хмельницької області).
Після цієї втрати армія УНР вже не змогла відновити свою боєздатність і ефективно протистояти червоноармійським загонам. Почалась низка поразок і втрат, які тільки наблизили падіння УНР. На жаль, історія діяльності та загибелі полковника Болбочана ще раз підтверджує, що не можна домовлятися з ворогом, коли мова йде про збереження головного – державності.
Місяць тому в Києві відкрили пам’ятник Петру Болбочану. «Полковник армії УНР, визволитель Криму» – написано на постаменті. З огляду на окупацію Криму така історична постать набуває великої актуальності.
